Розділ «Галина Пагутяк МАҐНАТ»

Я мав нагоду краще придивитися до сього чоловіка, дуже молодого і зарозумілого, бо спершу допомагав йому в його роботі, позаяк про се попросив мене маршалок. Се не вельми подобалось Стахові, та я не вступався, бо хоч найважніші скриньки з паперами ми опечатали, однак лишалось багато паперів, цінність яких була не визначена. Секретар всівся за столом ясновельможного і шкрябав листи від імені ясновельможної, хоч та сама вміла писати. Не знаю, може, так заведено у великого панства. Однак у погляді маршалка читалася розгубленість. Він був чоловік тихий, скромний, не надто вчений, і нічого не міг вдіяти супроти натиску молодого канцеляристи, до якого обоє ясновельможні були прихильні. Не міг він і запечатати кабінет, бо листи теж треба було писати, і то багацько. Коли помирає така людина як староста, до того ж роду вельми значного, інакше не можна. Хоч би й то був сусід, але й він мусить отримати листа з гербом і печаткою. Звісно, без княгині листи не можна було відправити. Як на мене, Стах хотів вислужитись, бо ж лишався без роботи. Се діло похвальне, але не треба на мене дивитися вовком.

Я складав папери на купки, а купки перев’язував мотузочкою. Окремо рахунки, окремо те, що було написане латиною, а окремо те, що польською. А пергаменти — теж окремо. Не думав, що се таке миле й приємне діло. У себе вдома я мав трохи книжок, здебільшого руською мовою, що вийшли з Острозької друкарні, але все те згоріло в огні разом з моїм минулим життям.

Я намагався не заважати секретареві в його роботі, бо з кожною годиною він ставав дратівливішим, мабуть, натомився. Коли я впустив папірець і нахилився, щоб підняти, і зачепив ненароком кут столу, то він аж визвірився на мене:

— Міг би пан поважати чужу працю!

Я випростався і глянув на нього. Якщо він ще щось скаже, то доведеться нам з’ясовувати стосунки як шляхтич зі шляхтичем, а перевага буде на моєму боці, бо шаблею я ще не розучився махати. Хлопака зблід, сплас, як пробитий воловий міхур, і пробурмотів:

— Перепрошую, я не хотів пана образити!

Я перевів погляд на портрет ясновельможного, щоб не дивитись на цього щура. Портрет був не парадний і зле намальований, однак сутінки скрадали його вади, і я раптом подумав, що певно пан Ян Щасний, себто його невидимий дух, стоїть десь у кутку й спостерігає за нами, як ми не здатні впоратися з власним гнівом. Встид. А може йому не до вподоби те, що секретар сидить на його місці, а я порпаюся у його паперах. Але нічого вдіяти тепер не може. Сподіваюсь, він зараз деінде, але не тут. Знову заскрипіло перо, зашурхотіли коліщата дзиґаря, що, певно, вартує більше, ніж весь мій маєток, наче миша зашкреблася під підлогою. Та миша, що відкушує, гризе, дробить на кавалки наше життя. Не його.

Я чув, ніби дуже високо, понад хмарами, між зірками, нема чим дихати, нема повітря. (АК: Тут ми бачимо цікаве поєднання астрономії часів Відродження і народних переказів. Ще Микола Кузанський (1401–1464) стверджував, що небесні світила рухаються в просторі, а не прикріплені до кришталевої сфери. А книгу Миколая Коперника «Про обертання небесних сфер» заборонив Ватикан у рік смерті Гербурта (1616). Щодо відсутності повітря на великій висоті — тут усе просто й припущення засновано на спостереженні за птахами.) Душа не дихає і може свобідно собі літати між зір. Там їй спокійно. Було б гарно поговорити про се з отцем Зеноном з Добромильської обителі. Ось наберусь відваги та й піду. Вони собі з ясновельможним часто бесідували не як православний з католиком, а як мудрий чоловік з мудрим чоловіком, і прихильною до сієї обителі є також ясновельможна його малжонка, бо хоч не нашої віри, однак з Острозьких, роду, що завше дбав про віру православну. (АК: Єлизавета Заславська, донька Януша Заславського, належала до молодшої гілки роду Острозьких.) Однак доведеться почекати, бо вельми небезпечно зараз підніматися на Чернечу гору. Вовків можна стріти. А варто висповідатись саме в отця Зенона, розповісти про останні хвилі життя ясновельможного. Гінця туди послали, я сам наполіг, щоб з уст в уста передали прохання молитися за новопреставленого Яна Щасного.

Секретар дописав листа і ми обидва пішли перекусити. На столі стояло просте начиння, але страва була свіжа й смачна, а надто капуста з горохом, засмажена солониною, котру я найбільше любив, бо виріс на ній. А до неї добре йде гріте пиво. Відучора побільшало людей, приїхали шляхтичі з Нового міста та Фельштина, ясна річ, з цікавості, і ще ченці-кармеліти із Сусідович. Маршалок переживав, що коли прибуде ясновельможна з дітьми та почтом, важко буде дати раду в цій невеликій господі, якщо захочуть вони перебути тут день-два. Дійсно, в трапезній вже ставало тіснувато, а надворі мороз. Секретар не говорив нічого, тримаючись осторонь. Кабінет ми замкнули, і я не знав, він туди повернеться чи ні. Бо якщо повернеться, то і мені доведеться. Пан маршалок дав мені ясно зрозуміти, що я повинен лишатись в кабінеті. Певно, від цього секретар казився, що якийсь приблудний шляхтич плутається у нього під ногами. Я б теж волів посидіти в кабінеті сам і почитати якусь книжку.

Поки ми їли та пили, надворі стемніло, і знову засвистав вітер у комині. Двір був огороджений валом і частоколом, тож можна було собі уявити, що діється в полі між Боневичами та Новим Містом. Лихо тому, хто зараз збився з дороги.

Я помітив гурт, що обступив цирулика, який був добре напідпитку і щось жваво оповідав. Не хотів би, щоб мене напоїли і змусили оповідати про останні хвилі життя ясновельможного. Немило було на се дивитись. Секретар теж подивився у той бік, скривився і сказав:

— Завтра його треба відіслати з двору. Я відразу б так зробив, але він мусив помагати доктору.

Не знаю, що роблять з небіжчиками, аби ті дотерпіли до похорону, Боже збав таке видіти. На другий день після смерті доктор замкнувся в опочивальні зі своїм учнем-помічником, цируликом і маршалком. (АК: Йдеться про бальзамування тіла.) Тим часом у дворі злагодили просту труну, куди поклали тіло, вбране в тимчасову одіж, знесли до пивниці (недарма вона мені снились у ніч смерті!). Четверо гайдуків стояли на чатах, і ченці-кармеліти молились день і ніч. Нікого туди не пускали. Ясновельможний заповів поховати себе в Добромильському костелі, а коли мав бути похорон, ніхто не знав. Се мала вирішити родина. З Гербуртом мусили попрощатися всі: і приятелі, і вороги, далекі і близькі. (АК: Ян Щасний мав би бути похований у родинній усипальниці Гербуртів — Фельштині. Хоч фельштинський костел геть сплюндрований євроремонтом греко-католиками, які зробили собі з нього церкву, в крипті досі знаходяться всі поховані Гербурти, тільки вхід до неї замурований. Мешканці Скелівки досі вважають їх своїми панами і не пустили археологів дослідити останки. Можна уявити, як не сподобалось кревним таке рішення Яна Щасного, навіть по смерті він не міг пробачити їм те, що вони відвернулись від нього після ув’язнення. Зрештою, Гербурт відвоював для себе Добромиль після смерті дядька Станіслава Гербурта і відчував містичний зв’язок з цим місцем уже в останні роки життя.)

Я дивився на все це збоку, як і належить гостеві із землі волинської, мене не цікавило, що говорять про смерть і похорон ясновельможного, і я ухилявся від усіх спроб викликати мене на розмову на цю тему, бо се могло похитнути моє й без того непевне становище. Але з іншого боку, мої думки навертались весь час до особи господаря дому сього, душа якого витає поруч, хоч нічого не може вдіяти супроти обмов та лихослів’я, однак не варто забувати, що перебуває вона під опікою Отця Небесного, і тому декому варто прикусити язика. Навертались мої думки і до родини, яка не могла попрощатись з ясновельможним. Як то прикро вдові й дітям! А Ян Лев, єдиний син, навіть не знає про смерть вітця, бо зараз аж у Кракові. Дорога туди ой яка тяжка взимку. Знав я, що ясновельможний стратив отця в одинадцять літ і здобув нового в особі канцлера Яна Замойського, що взяв його до себе, нехай спочиває в мирі, другого такого не буде чоловіка мудрого і шанованого. А хто заступить вітця Яну Леву, який хоч і трохи старший, але не менше потребує доброго наставника, бо ходять чутки, ніби статки Гербурта дуже зменшились, а похорон потребує великих витрат, що ще більше вдарить по вдові й сиротах? Щоправда, я не надто переживав за чуже добро. Упадок роду я розумію як упадок честі, а не як зменшення статків, але то я так думаю, стративши свій невеликий маєток, та й честь моя при мені зосталась, дякувати Богу, і нема на що нарікати.

Ходили чутки, що ясновельможна сидить в Мостиськах, бо там каштелян Максиміліан Пшерембський. (АК: До речі, майбутній чоловік Єлизавети. Він же й захищав її майнові права після похорону.) А тепер ще голосніші чутки, бо не було княгині коло смертного ложа її мужа. Людям аби судити. А я волію сам придивитись, коли вона приїде, чи жаль в неї щирий, чи вдаваний.

Стало мені млосно на серці й прикро на душі, пішов я до себе накинути кирею й трохи пройтися, бо вітер наче стих. Відчинив двері до свого покою, стало мені тоскно ще в порозі — усе, що тут, не моє. Вернутись до сина з порожніми руками негоже. Був би я молодий, пішов би служити до війська. Позаздрив я навіть тому бідному шляхтичу, що сам оре нивку, встромивши шаблю край поля. (АК: Це не поетичний образ. Шляхтичі дійсно так чинили з міркувань безпеки, а не для підкреслення свого статусу. Ще в XIX ст. вони могли бути обдерті, босі, але носили на тілі камізельку як ознаку свого шляхетства. Дуже гарно описав побут ходачкової шляхти Андрій Чайківський у повісті «Олюнька», якою я зачитувалась у дитинстві. Між селянами і шляхтою існувала стіна ще довго по тому, як перестала існувати Річ Посполита, фактично до Другої світової війни.) А не був би я шляхтичем, може, приліпився б до якогось ремесла чи торгівлі й горя не знав би.

Проте не мав би честі спізнати пана Яна Щасного Гербурта. Отже, мушу прийняти те, що мені судилось. Бо коли Бог дає одне, то забирає інше.

Вийняв я зшиток з-під подушки, розгорнув, аби почути голос ясновельможного. Записав я се не з його слів, а з книжечки, що він видрукував у своїй друкарні і дав мені почитати, то я списав нишком для свого вжитку. (АК: Йдеться про автобіографічний діалог «Геркулес слов’янський».) Записав я таке: «Першу частину свого життя горів я бажанням принести славу Вітчизні. А другу частину життя горів бажанням здобути славу для себе». А про третю частину життя не йшлося, а тому не знаю, чого може бажати чоловік, чиє сонце заходить, а слава не лише здобута, а й втрачена. Гірка ота книжечка про Геркулеса слов’янського, бо писана у вежі краківській, де ясновельможний півтора року відсидів, чекаючи смерті. (АК: Від страти Гербурта врятував тоді маршалок коронний Зиґмунт Мишковський, застосувавши так зване право меча. А страта загрожувала йому через те, що після поразки під Гузовом Гербурт загубив сумку з листами від сина Стефана Баторія — Габора, в яких йшлося про змову проти польського короля Зиґмунта III. Гербурт мріяв скинути короля з престолу і на його місце поставити Габора Баторія, а самому стати семиградським воєводою. Навіть після ув’язнення Гербурт не полишив своїх планів, і тільки смерть Габора поставила хрест на цій ідеї, що власне вже перетворилась на ідею-фікс після невдалого Сандомирського рокошу. Оповідач стрівся з Гербуртом у час, коли той вже втратив сенс свого життя і шукав себе в іншому, бо не міг змиритися з поразками. Оповідач судить про нього з позиції інтроверта, а сам Гербурт був екстравертом.) Був він одним, і став іншим, коли вийшов звідти. Так і я, стративши любу свою жону і маєток, змінився. Ніби зверху той самий, але всередині геть інший. Ет, живеш, бо смерть не приходить. І я розпізнав ясновельможного, хоч той і послів приймав, і церкви фундував, і книжки видавав, і з сусідами воював, що корінь його життя підрубаний і поволі всихає саме дерево.

Дивно, ніби й вік у чоловіка короткий, а й того забагато декому. Се я про себе. В молодості отець справив мені обладунок та й відправив до князів Заславських на службу. А молодшого брата Василя послав до школи, аби той вивчився на священика і дістав якусь парафію, хоч се я більше годився до науки, ніж до шаблі. Але я був старший син і мав перебрати колись на себе маєток — два невеликі села Калинівку і Сторожі. Та не так сталося, як гадалося. Брат мій не хотів вчитися, бешкетував, і отець забрав його назад, довіривши господарку. Але догосподарювався Василь, що стратили ми Сторожі, а невдовзі брат мій у п’яній сварці згинув. А я повернувся тоді, і Бог дав мені трохи щастя — оженив мене отець з Ганнусею. Після того мусив я так само час від часу йти в похід, але ніколи не ліз поперед батька в пекло. Немилі мені була колотнеча, січ, а ще тепер, коли дитя вродилось. Господь створив мене для миру, а не для війни. «Супроти ненависті любов, супроти війська невинність виставити…» — ще таке я записав від Гербурта. Що ж, я цього теж усім серцем бажав, а проте навіть такий великий пан, як Гербурт, не зміг собі цього дозволити, думаю, що й жоден король чи князь не потрафив би махати квіткою перед шаблею, і мусив воювати з тими, що теж не могли по-іншому. Тяжко спинити коня, коли він розженеться. Хіба що сам впаде від знемоги.

На другий день прибула з великим почтом ясновельможна вдова з доньками. Зразу стало гамірно й тісно. Всім кортіло, та й мені теж, подивитися, як поведеться вдова, але вона так була закутана в шалі й футра, що й лиця не видно було, пройшла досередини в свої покої, а за нею не хто інший, як сам каштелян Пшерембський і ксьондз, не наш, а певно, з Мостиськ. Ступали вони важко й грізно, і здавалося, то гнів зачервонив їхні лиця, а не січневий мороз: як він посмів умерти?! Як він посмів завдати нам клопоту? А позаяк Гербурт лежав тепер у пивниці й спав вічним сном, то панське невдоволення могло впасти на слуг і гостей. Кожен був або винний, або вважав себе таким. Дивно, що ніхто не голосив з челяді, як се буває, коли на місце померлого господаря заступає новий. Бо, зважаючи на молодість Яна Лева, опікуни його змінять долю кожного з них. Не голосили, бо мали страх і правдиве чи гадане нечисте сумління. Так я собі подумав, сам не знаю, чому. Тут все якесь не таке, у нас воно щиріше.