Розділ «Галина Пагутяк МАҐНАТ»

Я похилив голову. Не вмів я просити, певно, ясновельможний князь пожалівся на витрати на московську кампанію і сказав, що дасть мені листа до найяснішого круля Жигмонта, той винагородить мене за мою службу так, як належить, честь по честі.

— Вашмосць має листа з собою?

— А ще він сказав мені, що можу лишитися при княжому дворі, якщо не хочу їхати до Кракова… Мушу розповідати все по порядку, вашмосць.

— Що ж, говори…

Я відчув, що пана Миколая не так моя доля цікавить, як князь Януш Заславський. Не сказати б чогось зайвого.

— Ласкавий був до мене ясновельможний князь, однак я хотів синові помогти, вирвати його з того болота. Був би сам-один, то чого ж. Але тоді б я до князя не ходив, а знайшов би собі тиху обитель та й став би служити Господу. Тому взяв я листа і приєднався до купців, що їхали до Перемишля, а звідти можна було б до Кракова з кимось доїхати. Зразу після Спаса й поїхав… Гроші за село, себто за землю, дав я старшому купцеві, де тримав він касу, і все було б добре, та застудився я і повернулась до мене болотна лихоманка, від котрої потерпав ще замолоду. Лежав я в гарячці, непритомний, коли на валку напали. Як і хто, не знаю. Купців побили, а слуги розбіглися, може, ті слуги й були у змові з рабівниками, бо зазвичай валки добре охороняють. А лист мій лежав у скрині з грошима…

— Такі листи зашивають в одежу, — зауважив пан Миколай.

— Так одежу зняли з мене непритомного, подумали, що я вмер.

— Розбій трапився на землі Стадницьких, що ворогували з покійним. Річ нечувана — нападати на купецьку валку. У землі львівській порядок, рабівників на палю садовлять. А як вашмосць потрапив до Добромиля?

Визнаю, голова в пана Миколая була мудра. Одразу видно державного мужа. Такого не одуриш. Утім, я не збирався цього робити.

— Не пам’ятаю. Я йшов по дорозі. Падав дощ, потім перестав. Хтось зупинив коней, мене поклали на сіно й привезли до корчми в Терновій.

— І пан не знає імені того доброго самарянина?

— Яць. Яць Якимів. Хлопського стану, але чоловік заможний.

— Русин?

— Так, русин, як і я. Се він, коли я одужав, порадив піти до пана старости мостиського і вишенського.

— Пан з тим хлопом бачиться?

— Думаю йому колись віддячитися, як буду у Терновій.

— Достойний вчинок для шляхтича. Пан мусить розуміти, що перш ніж просити його про одну послугу, я мушу переконатись, що маю справу з чоловіком надійним і відповідальним. Мій брат, нехай спочиває у мирі, не завше…

Він затнувся. Я зрозумів, чому. Хто я такий, щоб при мені говорити, що ясновельможний приятелював з Дияволом із Ланцута, чоловіком, який мав найлихішу славу в усьому королівстві? (АК: Диявол із Ланцута — Станіслав Стадницький, особа демонізована сучасниками. У книзі «Prawem і lewem» Владислав Лозинський дає йому традиційну характеристику, дивуючись, як Ян Щасний Гербурт міг написати йому таку пишну епітафію. Польські історики і популяризатори історії зображають Стадницького як вкрай нахабного і винахідливого розбишаку, що нападав на сусідів. Цим не гребували й інші, зокрема Ян Щасний, який сам захопив Добромиль після смерті дядька Станіслава Гербурта. Мародерство і самосуд в межах пристойності намагались не помічати, але особливо зухвалі шляхтичі карались, доволі м’яко. Станіслав Стадницький був рокошанином, мав артистичну натуру, і допомагав Гербурту в його політичних оборудках. Тому Гербурт завжди захищав його, хоч таке приятелювання завдавало шкоди його репутації. Воював же Ян Щасний з іншими Стадницькими, які не мали до пана Станіслава жодного стосунку.) Так, я розумів, що покійного ясновельможного вважали загрозою для всієї фамілії, з якої, щоправда, небагато вже лишилось. Пан Ян Щасний згадував про се, шкодуючи, що має лиш одного сина. Мій рід згасав теж, але то від життя на болотах, нездоров’я. Я за тих пару місяців поздоровів, погладшав. Та й харчі тут добрі, нема що казати.

По виду пана Миколая й не здогадаєшся, що він хотів від мене почути у відповідь. Нездоров’я, якась недуга — отеє я бачив. Гербурт був схожий на дім, в якому повно кімнат і до кожної треба мати ключа, щоб зайти. Рівний з ним мав ті ключі, а мені звідки їх взяти? Такі люди, як Гербурти чи Заславські, розриваються поміж вигодою для себе і вигодою для вітчизни, і судити їх треба не по словах, а по ділах. А людей простих навпаки — на словах ловлять і словами підперізують. Тому я, щоб не заморочуватись, бовкнув те, що підказало мені серце.