Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

– Солодовніков знайде тебе і в Рівному, – мовив Микола, обіймаючи, ніби намагаючись мене захистити, – на те він і енкаведист. Якщо, звичайно… якщо не почнеться війна…

– Так, – мерзлякувато стенула я плечима, – наші ж стверджують, що Гітлер готовий напасти на Радянський Союз будь-якої миті. Але це може статись як завтра, так і за місяць чи півроку. Не можна ж просто сидіти і чекати…

Саме в цей час на Київ почали падати перші бомби. Війна таки прийшла.

Двадцять другого червня по обіді випускників черкаського медичного училища знову зібрали в актовій залі. Оголосивши про напад Німеччини на Радянський Союз, про що всі вже знали з повідомлень по радіо, директор попередив, що ми підлягаємо під мобілізацію в армію за законом військового часу. Тож нам потрібно бути на місцях постійного проживання і чекати повісток з військкоматів. Це означало, що я повинна одразу ж їхати додому, у Звенигородку.

Після зборів в училищі ми з Миколою усамітнились у нашому улюбленому сквері. Місто наче вимерло. Його жителі поховались по домівках, аби в колі близьких обговорити й осмислити страшну новину. Навколо запанував гул військової техніки, яка перебувала на території військових частин.

– Фельдшерів будуть забирати на фронт одними з перших, – переконливо мовив Микола. – Керівництво нашого проводу вирішило, що нам варто записуватись у добровольці, а на фронті за першої ж нагоди здаватись у полон. Там ми зможемо згуртуватись у бойові загони, які будуть боротись з большевиками.

Він обійняв мене за плечі і з тривогою зазирнув у вічі.

– Медсестер теж будуть мобілізовувати. Прошу тебе, зі Звенигородки відразу їдь у батьківське село. Пересидиш у ньому хвилю мобілізації, а там, дасть Бог, німці большевиків з України виб’ють. Такі, як ти, Марієчко, потрібні будуть нам тут, щоб налагоджувати нове життя. Може, згодом і я приєднаюсь до тебе…

– Миколко…

Так я його ще не називала і трохи навіть засоромилась цього свого першого прояву ніжності.

– Ти повинен вижити там і повернутись. Бо дуже потрібен нам. І мені…

Ми цілувались під гул двигунів танків, намагаючись не думати про те, що чекає нас у найближчому майбутньому.

Мама з бабусею Уляною чекали мене в Алевтини Михайлівни. Мама обійняла мене і невтішно заплакала. Алевтина Михайлівна розповіла їй про обов’язкову мобілізацію медсестер, і материнське серце розривалось від розпачу і страху. Господиня квартири намагалась втішити маму, та врешті розплакалась і сама. Натомість бабуся Уляна була на перший погляд спокійною і незворушною.

– Заспокійтесь-но, дівчата, – владно мовила вона, поцілувавши мене і посадивши коло себе. – Сльозами війну не зупиниш. Треба думати про те, що робити і як виживати.

Бабуся притулила мене до себе.

– І ще думати, як боротись за Україну, коли Бог нам дає таку змогу і надію. Я правду кажу, Марієчко?

– Так, бабуню, – обійняла я бабусю за шию. – Тільки ми ще не знаємо як…

– Час підкаже, якщо Бог допоможе, – глибокодумно мовила вона. – Зараз їдьмо в Звенигородку, а вже завтра ти з мамою відбудеш у Красиве. Пересидиш там, щоб на фронт не забрали. Мама знає, як і де. Згода?

– Це збігається з моїми планами, – сумно усміхнулась я. – Тільки пообіцяйте, бабуню, що відразу ж заберете мене, коли я буду потрібна як медсестра. І як побратим…

– Обіцяю.