Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

– Але я…

Я рішуче хитнула головою, пориваючись щось заперечити.

– Послухай, що я тобі скажу, моя дівчинко, – зупинила мене Алевтина Михайлівна. – На відміну від моєї, в твоїй історії є шанс. Солодовніков тебе кохає, я бачила це в його очах. Він не зможе тебе скривдити. Принаймні доти, доки матиме хоч якусь надію. Дай її йому. Заради себе і того юнака, який готовий віддати за тебе своє життя.

Алевтина Михайлівна стиснула мою руку і тихо продовжила:

– Солодонікова посилають на навчання до Москви. Це я знаю достовірно. Прошу тебе, залиш йому надію. Тобі потрібно закінчити училище і… багато чого ще зробити. А там, дасть Бог, все зміниться.

Я обійняла Алевтину Михайлівну і притулилася щокою до її щоки.

– Дякую вам за пораду… за все. Я скористаюся нею. Заради того, що потрібно ще зробити…

Після тієї розмови з Солодовніковим у кабінеті заступника директора училища я зустрічалась із ним ще кілька разів. Кожного разу він приходив з квітами та з квитками в театр чи кіно. Він не намагався навіть обійняти мене в темній кінозалі, але його захоплені погляди, вся поведінка свідчили про закоханість. Мені це було навіть приємно, проте я ні на хвилину не забувала, заради чого проводжу час з цим молодим і гарним енкаведистом.

Наступного дня після розмови з Алевтиною Михайлівною Солодовніков перестрів мене після занять неподалік від училища. Так він робив кожного разу, коли хотів мене побачити: несподівано з’являвся поряд, ніби виникав нізвідки.

– Привіт, Марієчко, – приязно заусміхався цей Іван Васильович, ніби він і не здогадувався, що Алевтина Михайлівна могла розповісти мені про ту їхню «випадкову» зустріч у сквері. – Ось, це тобі.

Він простягнув мені букет червоних троянд. Від нього пахло алкоголем.

– У мене таке відчуття, – продовжив Солодовніков, коли я взяла квіти, – ніби ти не повірила в те, що я розповів тоді про твого батька. Тож я вирішив показати тобі зізнання, власноручно написане його колишнім побратимом Тихим. Хоча це, звісно, й заборонено…

Мені, звичайно, хотілося побачити зізнання зрадника. Та я мовчала, очікуючи, що буде далі.

– Ми можемо піти зараз в управління, і я продемонструю тобі цей документ, – продовжив Солодовніков, дивлячись на мене якимось вивчальним поглядом. – Чи я таки помилився і ти віриш мені на слово?

– Я вам вірю, Іване Васильовичу, – нарешті перервала я мовчання. – Та не буду приховувати, що хотіла б на власні очі побачити цей… наклеп на мого батька.

– Що ж, – ніби аж зрадів енкаведист, – ти зможеш переконатись у моїй щирості. І не тільки у щирості…

Я чомусь не звернула уваги на його останню фразу.

– Ця зі мною, – сказав Солодовніков черговому при вході, і той, пильно подивившись на мене, кивнув.

Камінними сходами ми мовчки піднялись на другий поверх і пішли довгим напівтемним коридором. Мені стало моторошно від одного лише усвідомлення, що перебуваю у стінах будівлі, яка зазнала серед людей недоброї слави катівні. В душу почали заповзати якісь злі передчуття. Та відступати вже було пізно.

– Прошу, – мовив Солодовніков, гостинно відчиняючи переді мною двері одного з кабінетів. – Заходь, Марієчко, і будь, як вдома. Це моє службове, як я його називаю, житло.