Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

Дівчина повернулась до мене, і здивований погляд великих сірих очей проник мені в саму душу. Я хотів відвести від них свій погляд – і не зміг.

– У власниці гарного волосся є ім’я, – усміхнено мовила красуня, теж не відводячи погляду. – Мене звати Ельжбета.

– Ельжбета, – ніби зачарований, повторив я, – Ельжбеточка…

Очі дівчини розкрились іще ширше, і в них промайнув вираз чи то надмірного здивування, чи то безмежного захоплення.

– Боюся, що не зможу так лагідно відразу назвати і пана на ймення. Отже…

В сірих очах з’явились іскорки іронічного сміху.

– Володимир, – чомусь назвався я своїм українським ім’ям. – Просто Володько.

Ельжбета хотіла ще щось сказати, та в цю мить до аудиторії зайшов куратор у супроводі викладача польської мови.

Закоханість окрилює, додає душевної снаги, але буває, що й відбирає розум. Бажання підпорядкуватись коханій людині не одного закоханого примушувало робити безглузді вчинки, зводило на манівці долі, а то й підштовхувало до злочинів. Особливо коли один з пари керувався в цьому почутті лише покликом серця, а інший ще й розумом, котрий, як відомо, завжди і в усьому шукає вигоди для його власника. Гармонія у почуттях закоханих виникає лише тоді, коли один і другий знаходять саме ту, свою, половинку. Комусь щастить знайти її відразу, а комусь не таланить все життя.

Та більшість людей, аби знайти оте своє «друге я», мусять пройти через псевдокохання, через розчарування і зради, набуваючи часто гіркого, проте такого необхідного досвіду.

Тепер я жив не лише наукою, а й коханням. Як і раніше, навчання забирало у мене більшість часу, але це нове почуття було тепер зі мною щомиті, воно заволоділо моїм серцем і не відпускало ні вдень, ні вночі.

– Чому ти назвав мене тоді Ельжбеточкою? – якось запитала мене кохана. – В нашому колі така поведінка вважається неприпустимою. Адже ми не були навіть знайомі.

– Не знаю, – щиро відповів я. – Я подивився на тебе – і слова з’явились самі собою. Може, то говорила моя душа?

Ельжбета була донькою польського дворянина з багатого роду і любила це підкреслювати. Оте «в нашому колі» швидко набило мені оскомину. Та я терпів, бо, як і кожен закоханий, волів бачити у своїй обраниці набагато більше достоїнств, аніж недоліків. Зрештою, до всіх цих Ельжбетиних «дворянських забаганок» я ставився з легкою іронією.

Ельжбету дратувало те, що під час спілкування я міг перейти на рідну мову, любив декламувати вірші українських поетів.

– Те, що ти тоді відрекомендувався своїм українським ім’ям, я сприйняла як ознаку хвилювання. Я буду називати тебе Влодзімєж, Владзік, а не Володимир чи тим паче Володько. І не говори зі мною, будь ласка, вашою незрозумілою мовою. Я родова шляхтичка Ельжбета Собуцька. І якби я дала згоду вийти за тебе заміж, то тільки за Владзімєжа Вілька, а не Володимира… Як там по-вашому? Вувка?

– Вовка, – машинально виправив я, до глибини душі вражений такою шовіністичною промовою коханої.

– Ти хочеш сказати, – приховуючи роздратування, запитав я, – що якби ми одружились, то ні ти, ні наші діти не розмовляли б українською мовою?

– Звісно, ні, – поблажливо, як на примхливу дитину, подивилась на мене Ельжбета. – У нашій країні державною мовою є і буде польська. Тож якщо вже і вчити якусь іноземну, то хіба що англійську.

Пізніми вечорами, коли підручники нарешті були відкладені і Міколас, який лягав раніше, засинав, я поринав у роздуми. Згадував рідний край, родину, наше чудове обійстя біля Капітульського лісу, і хвиля любові огортала мене таким теплом, яке я відчував у дитинстві, пригортаючись до матусі. Уява змальовувала то чисто прибрану світлицю з іконами, прикрашеними вишитими мамою рушниками і нею ж вигаптуваним портретом Тараса Шевченка на стіні, то житнє поле, на якому ми усією сім’єю в’яжемо снопи, то грибні місця у нашому лісі, котрі я знав достеменно. В такі миті я усвідомлював усе це, як частину свого єства, з якою вимушено розлучився. Розлука гнітила мене. Та я знав, що повернуся додому, і це додавало снаги.