Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

– А що то за книга така грубезна? – тоненьким голоском запитала Ганнуся, тикаючи пальчиком у товстий том, що був втиснутий між альбомами для малювання.

Вона вже закінчувала вербську початкову школу і цього року теж збиралася йти в гімназію.

– Ох і цікава ж ти, Ганнусю-вертусю, – жартома посмикав я свою улюбленицю за вушко. – Коли закінчиш гімназію, тоді й розповім тобі, що в ній написано.

Я закрив ранець і взявся роздавати дітям подарунки. Книгу Михайла Грушевського, на яку вказала Ганнуся, ховати не став, бо знав, що без мого дозволу чіпати ранець ніхто з домашніх не буде.

Книги Грушевського, як і іншу заборонену літературу, давав нам читати батько мого найліпшого приятеля Тараса Микитюка, який був старостою у володимирській православній церкві Святого Миколая. Втім Євген Микитюк віднедавна не лише давав синові і його друзям читати такі книги, а й розповідав нам про Українську Народну Республіку, Організацію українських націоналістів та вже про другу хвилю голодомору, яким сталінський режим винищував селянство на Великій Україні. Старший Микитюк хотів, аби під час подальшого навчання і життя ми знали правду про свою Батьківщину і були патріотами.

Нас було четверо – гімназійних друзів іще з першого року навчання. Тарас Микитюк і Йосиф Фількінштейн з Володимира-Волинського, Улас Кузьмук з приміської Федорівки та я, Володько Вовк, з хутора Капітулка, який входив до вербської гміни. Всі ми добре вчились, і, хоча були різними за характерами та уподобаннями, ця жага знань робила нас спільниками. Кожен вже знав, ким хотів би бути в дорослому житті. Тарас мріяв стати адвокатом, Йосиф – лікарем, Улас – інженером. Я ж, оскільки знав від мами про свого діда будівничого, все більше схилявся до думки, що мені теж варто обрати цей фах. А може, навіть стати архітектором, самому проектувати будинки та величні споруди, які я бачив у книгах. Остаточно ж визначитися з подальшим навчанням і вибором фаху мені допомогла розмова з директором гімназії Казімежем Стоцьким.

Директор викладав геометрію та креслення, і Wlodzimjerz Wilk був у нього кращим учнем. Якось перед іспитами він запросив мене до себе в кабінет.

– Ти вже, напевно, думав над тим, де продовжувати навчання? – запитав директор. – З батьком говорив про це? Що він каже?

– Так, пане директор. – Я був здивований запитаннями, проте відповідав невимушено. – Він був у батька Тараса Микитюка, і дядько Євген порадив, аби ми з Тарасом разом вступали до ліцею у Львові…

– Гм, – на хвилю замислився Казімеж Стоцький, – це непоганий вибір. Та й не так далеко, як…

Він обірвав себе на півслові і приязно подивився мені у вічі:

– Але у мене є інша пропозиція. У Вільно є ліцей з архітектурним ухилом. Його наставник – мій давній приятель. На Різдво він гостював у мене, і я розповів йому про…

Директор загадково помовчав і згодом продовжив:

– …про мого найкращого учня, у якого є образне мислення художника і прагматичний розум інженера. Він сказав, що коли ти закінчиш гімназію на відмінно, то можеш бути зарахований до ліцею без вступних іспитів. Достатньо буде мого рекомендаційного листа.

Пан Стоцький враз споважнів і коротко додав:

– Скажи про це батькові. І нехай він зайде до мене до кінця цього місяця.

Тато довго вагався, чи відпускати старшого сина у далекий край. До Львова і то майже день поїздом їхати, а де те Вільно. Та й мама плакала, просила не віддавати мене так далеко. Зрештою він таки вирішив, що останнє слово буде за мною.

– То де б ти хотів далі вчитись: у Львові чи у Вільно? – запитав мене батько, коли приїхав у Володимир, аби зустрітися з директором гімназії.

– Пан директор сказав, що у Вільно є гімназія з архітектурним ухилом, а я хочу стати архітектором, тату. А після такої гімназії легше вступити на архітектурний факультет. Такий є у Львові в політехнічному інституті, я вже довідався.

– Ага, то далі все одно у Львові вчитись, – повеселішав мій татусь. – Тоді піду скажу пану Стоцькому, що я згоден.