Розділ «НОВИЙ ГУТЕНБЕРГ»

Квадрат із цифрами «1» і «З» перевернувся, Еріх почитав питання, зітхнув і підсунув до себе листки паперу.

В учительській було майже так само жарко, як у душовій. І директор із задоволенням послабив би вузол краватки, а то й узагалі зняв би його разом з піджаком, як робив щоразу, з’являючись у цій кімнаті. Але сьогодні не можна: високі гості з-за кордону по обміну досвідом, слід тримати марку.

І стікати потом.

Учительська ніколи не була розрахована на велику кількість людей, зазвичай тут перебували директор школи, чиї учні здавали іспит, два-три спостерігача від міністерства освіти та оператор, який забезпечував технічну підтримку іспиту: від динаміків і визорів до перевірки паперу, ластиків, олівців на предмет наявності шпаргалок.

— Дивно! — пропихтів над вухом директора один з гостей. — Ми давно вже відмовилися від використання паперу! Знаєте, комп’ютерів вистачає, — говорив він із дратівливим акцентом, ковтаючи г’л’сні й подовж-ж-жуючи приголосні.

— Ми давно вже відмовилися від комп’ютерів, — директор надто пізно зрозумів, що майже дослівно повторив фразу гостя. Щоб якось зам’яти незручність, він взявся пояснювати, хоч і не збирався цього робити: — Комп’ютери не годяться. Їх дуже легко провести, навіть якщо використовувати просто як друкарські машинки. Але справа не тільки в цьому. Іспити влаштовані таким чином, щоб якомога об’єктивніше оцінити знання учнів — у тому числі в екстремальній ситуації.

Він перехопив здивований погляд гостя.

— У нас теж на папері й від руки майже не пишуть, — посміхнувся директор. «Нехай не думають, що ми — відстала країна». — Так, ми навчаємо дітей такому письму, але їм рідко доводиться застосовувати ці знання на практиці. За винятком іспитів. Підробити почерк неможливо, відповісти за іншого — теж. А головне, у цьому процесі не задіяна електроніка, яку, як я вже говорив, легко обдурити.

— Вживлені нейросистеми? — зрозумівши, кивнув гість.

— Не тільки. По суті, неважливо, як вони намагаються нас обдурити. Важливо, що намагаються, і ця «гонка озброєнь» тільки набирає оберти. Вона змушує їх удосконалюватися й винаходити зовсім неймовірні способи… отримання інформації із зовнішніх джерел, — директор вчасно зметикував, що навряд чи гість правильно зрозуміє слово «шпаргалка». — Нинішній рівень інформаційних технологій відкриває надто широкий спектр можливостей, котрий, як ви знаєте, і довелося скорочувати до мінімуму всіма можливими способами, — він вказав на монітори, де було видно душові й роздягальню. — Зрозуміло, така ситуація багато в чому екстремальна для дітей. Ми враховуємо психологічний фактор — і після довгих експериментів дійшли висновку, що оптимальним є такий варіант іспиту, відповіді на який пишуть на папері й від руки.

— Але навіщо ви даєте їм їхній папір, олівці?.. Невже… е-е-е… так складно забезпечити їх усім цим уже тут?

— Так, це надзвичайно ускладнило б завдання, — кивнув директор. — Бачте, у даній ситуації діти повинні отримати хоч якийсь якір — знайому, звичну річ, що допоможе заспокоїтися. Олівець, ластик і папір і стають такими якорями. Звичайно, за старих часів, коли люди писали на папері, ці предмети були повсякденними, «безликими», якщо можна так висловитися, — і сприймалися по-іншому. Але нинішнє покоління ставиться до них інакше — як курець до своєї трубки чи музикант до свого інструмента. Ці порівняння не зовсім адекватні, але, думаю, головне відображають. Врахуйте, деякі діти пишуть олівцями лише п’ять-шість разів на рік.

— Однак, чи не заважає їм це відповідати на питання іспиту? Якщо вони так погано й не часто пишуть від руки…

— Я не сказав, що погано, — поблажливо посміхнувся директор. — Так, рідко — але в жодному разі не погано. Мабуть, це займає в них трохи більше часу, ніж у наших предків, — і тільки.

Гість із сумнівом скосив на нього погляд, а потім ткнув пальцем в один з моніторів:

— Тоді чому цей хлопчик із таким відстороненим виглядом водить олівцем? Це не схоже на письмо.

— Не схоже, — погодився директор. — Напевно, він просто задумався про щось.

— Або не знає відповідей на питання, — похмуро підсумував один із членів міністерської комісії.

Зі всіх хлопців тільки Дилда зрозумів, що й до чого. Він сидів праворуч від Еріха й навмисно спостерігав за ним, підозрюючи: той обов’язково щось влаштує. До того ж, у вибраному Дилдою квитку питання були занадто складні, тому він навіть не намагався на них відповідати. От якщо в Еріха є із собою «шпора», може, і Дилді щось перепаде…

Але Еріх взагалі нічого не робив. Сидів собі, спершу аркуші перебрав, ніби перераховував, потім взяв другий зверху, пальцями по ньому пробіг і давай олівцем водити, так легенько-легенько його заштриховуючи. Цікаво, навіщо?!.