Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ»

— Смішний?

Вона зробила ще крок до ліжка і спинилася. Хоч у коридорі горіло світло, а надворі вочевидь був ранок, все ж завішені штори затінювали кімнату. Може, тому дочка Серафими Михайлівни рвучко простягла руку до вимикача. Спалахнуло блідо-жовте світло. Тепер я побачив великі сірі очі, тонкі напіврозтулені губи, родимку на лівій щоці.

— Мені забиратися?

Вона ніяк не зреагувала на моє запитання. Не скидаючи черевичок, пройшла до високої шафи з одностулковими дверима. Мене обдав запах парфумів і хвилюю¬чі пахощі жіночого тіла — сильного і ледь вловимо граціозного. Серафимина дочка відчинила шафу й спритним рухом дістала голубий спортивний костюм. Звичайно, поки вона знаходилася поруч, а Серафима Михайлівна стояла біля дверей, не могло бути й мови про вставання.

Коли вона знову пройшла біля свого ліж¬ка, а далі енергійно вилетіла в коридор, аж мати відсахнулася, я раптом збагнув, що конче мушу щось їй сказати. Нехай вона поспішає до свого Георгія, нехай я вигля¬датиму в її очах смішним, коли не гірше, але сказати мушу…

На щастя, Серафима Михайлівна пішла за дочкою. Я скочив на підлогу й швидко вдягнувся. Лише ступивши за поріг її кімнати, спинився. Мені не було чого сказати їй. І все ж я рушив далі.

У кінці коридору коло вішалки Лариса запихала костюма в елегантну спортивну сумку. Повернула на хвилю лице, кресонула поглядом і відвернулася.

— Я, очевидно, вернуся ввечері, — сказала до матері так, наче мене й не було поруч.

— Ти снідала? — спитала мати.

— Авжеж. А пообідаємо в лісі.

Вона дістала з-під вішалки і запхнула до сумки кеди. Рухи в цієї жінки були так само різкі, якісь незграбні і в той же час сповнені неповторної грації. Чому я спостерігав за цим збиранням? Чи я шукав слово, яке мало б з'явитися, але натомість запихалося дедалі глибше до горлянки.

— Сподіваюся, ввечері мені не доведеться викликати міліцію? — вона подивилася на мене відверто глузливо, а вже через якусь секунду промовила до матері з неприхованою ніжністю: — Я справді ввечері буду вдома, матусю.

Закинувши сумку на плече, вона рвучко ступила до дверей, так само енергійним по-рухом розчинила їх. Двері, проте, зачинилися м'яко, майже нечутно.

— Будемо зараз снідати, — сказала Серафима Михайлівна.

Щось наче підштовхнуло мене. Вдягнутий, але босий, в одних шкарпетках я кинувся й собі до дверей.

Цокіт жіночих черевичок лунав десь унизу. Наче навіжений, метнувся я вслід за тим цокотом, за тією голосною енергійною ходою.

Я наздогнав її майже біля самого виходу.

— Послухайте!

Вона обернулася. Колючі сірі очі були зо¬всім поруч. Задиханий, напівбосий, я стояв, не знаючи, що сказати.

Ми стояли так обличчя до обличчя добрих півхвилини, я важко дихав і все більше ро¬зумів, що треба повернутися, піти, зникнути якомога швидше з цього дому. У мене є шанс ніколи її не зустріти. І матір її не зустріти. У мене є шанс хоч таким робом врятуватися, коли ти програєш, коли ти загубив більше, ніж досить, можна хоча б зробити вигляд, що нічого не трапилося.