Розділ «ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА»

— Діду, — озвалася нарешті місіс Ліліан, — я протелефоную до гаража й накажу подати вам машину.

— Навіщо?

Місіс Ліліан знизала плечима:

— Цілком зрозуміло, що ці маневрування королівської армії не віщують нічого доброго й Геліополеві. Власне, я хотіла сказати — вам персонально. Вчорашня телефонограма сера Овена Прайса…

— Я залишуся тут, — спинив її Нен-Сагор. Місіс Ліліан ще раз знизала плечима. Нен-Сагор звернувся до асистента Ями.

— Ямо, — сказав він, — ідіть скличте зараз усіх найстаріших нашого Геліополя. Ми повинні влаштувати нараду найстаріших. Ми повинні…— Є він помовчав деякий час і потім хутко закінчив: — Ми повинні оголосити Геліополь, власне, Нурі незалежною країною.

Яма й місіс Ліліан непорозуміло й боязко поглянули на старого лікаря… Але ніяких симптомів божевілля не позначалося на його сумному й похмурому обличчі.

— Але ж, — непевно почав Яма, — згідно з хартією 1863 року Нурі залишено незалежною країною афгано-канжутських гірських племен північного Пенджабу… під цивільним протекторатом Британо-Індійської імперії…

— Отже, — тихо відказав Нен-Сагор, — я про це й кажу. Ми повинні зібратися радою найстарших і, коли станеться, що військо прямує саме до нас, вийти йому назустріч з нашою хартією й нагадати його командуванню, що над нами є лише цивільний протекторат, і тому ми не можемо прийняти до себе військових сил імперії. Це суперечить нашій хартії і є протизаконне. Згідно з хартією військові сили імперії не мають права спинятися тут постоєм і мають право тільки перейти нашою країною в тому випадку, коли цього вимагатимуть воєнні дії імперії.

Місіс Ліліан втретє знизала плечима. Вона, мабуть, хогіла сказати, що на Індійському півострові є понад двісті “незалежних” тубільних країн, держав та князівств, що мають точнісінько такі ж хартії від уряду Індо-Британії, але… але вона не сказала нічого.

Яма ж мовчки уклонився і рушив у місто.

Але не відійшов він десяти кроків, як несподівано, здригнувшись, спинився.

Здригнулись і всі інші.

З-за гір, з-за Нурійсько-Пенджабського кряжа, прокотилась довга й гучна гірська луна.

Небо було ясне й блакитне. Це не був грозовий грім. Це був гарматний постріл.

За хвилину постріл ударив удруге. Ще за хвилину — втретє. З короткими переміжками на ЗО-40 секунд гарматні постріли потрясли одвіку тихе і незаймане повітря сумирного узгір’я й потворно множилися дзвінкими лунами міжгір’їв.

— Так, — сказала місіс Ліліан, — це добра канонада. Чотирнадцятого року на фронті…

— Гірські луни, — перебив її Яма, — зовсім не дають можливості зрозуміти напрям і віддалення канонади. Проте я гадаю, це з Марданського узгір’я.

— Там не лишилося нікого, — зауважила місіс Ліліан. — Не може ж бути, щоб стріляли по порожніх селищах та по старих дідах.

Нен-Сагор мовчав. Він слухав деякий час канонаду, потім повернувся до Ями й нагадав: