Розділ «ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА»

О другій годині головною вулицею Геліополя раптом зацокали кінські підкови і заторохкотіло кілька моторів. Півсотні кавалеристів, півдесятка мотоциклістів та одне авто вдерлися в тишу ночі й сполошили мешканців своєю присутністю в таку годину. Авто й мотоцикли були поліцейські, півсотні кавалеристів були з кінного полку Пешаварської британської дивізії.

Авто з мотоциклами безпосередньо покотили на надбережжя, до оселі Нен-Сагора, кавалеристи пригарцювали до Сольготелю і менше як за дві хвилини оточили, зійшовши з коней, Сольготель з усіма його мешканцями.

Думбадзе з Коломійцем схопилися: їх збудила голосна військова команда під вікнами й бряжчання шпор та зброї. Зони кинулися до вікна.

У затінках околишніх будинків, у світлових плямах вартових електричних ліхтарів гостро вилискувала зброя і матово сивіли шоломи солдатів. Просто серед майдану верхи на коні сидів офіцер; це він своїм гучним голосом подавав команду солдатам. Солдати, покинувши коней, з гвинтівками за плечем без ладу сунули до головних дверей Сольготелю.

— По нас! — зблід Коломієць. — Чорт забирай, але ж звідки вони дізналися?

Обмірковувати не було часу. До їхніх дверей неголосно, але твердо постукали.

Це був сержант. Він перепросив і зайшов без запрошення до покоїв. Він обійшов усі кімнати одна по одній і так само, перепросивши, вийшов. Очевидно, він не побачив того, що шукав.

Справді, Думбадзе з Коломійцем переполошилися передчасно.

Поліція і військо шукали пешаварських повстанців.

Але обережні повстанці, звісно, й не наважилися переночувати в готелі. Вони зайняли кілька будинків на північних околицях Геліополя.

На південній же дорозі, біля перевалу через верховину кратера, вони передбачливо виставили свою варту.

Варта попередила повстанців, і за чверть години до наскоку війська повстанський гурт уже залишив свою ночівлю й хутко подався до північного перевалу — на Афганістан.

Якби начальник роти кавалерії віддав наказ негайно рушати навздогін північною дорогою та, зійшовши з прямого шляху, розсипав цепом своїх солдатів по кратеру, то не далі півтора кілометра, в хащах і серед уламків породи, він виявив би усіх до одного втікачів…

Такий наказ начальник і віддав. За п’ять хвилин з півсотні кавалеристів рушили риссю на північ, північним прямим шляхом.

Тим часом поліцейське авто теж під’їхало до Сольготелю і приставило туди разом з поліцейським комісаром і Нен-Сагора з місіс Ліліан.

В загальному залі Сольготелю зібралися вже всі його переполошені мешканці.

Сер Овен Прайс у халаті, сер Освальд Кеммері в піжамі та сер Олівер Вебенс в шлафроці [49] сиділи вже в кріслах і схвильовано розмовляли.

Коли на дверях з’явилася висока постать Нен-Сагора, всі троє ображені джентльмени враз кинулися до нього. Через свою наївність вони певні були, що це їхній господар, цей старий ворожбит і дикун, винний був ‘у наглому наскокові війська і в усіх зв’язаних із цим прикростях недоспаної ночі.

— Сер! — обурено заволав сер Овен Прайс.

— О сер! — люто загримав сер Освальд Кеммері.