Розділ «ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА»

— Але… — здвигнув плечима сер Олівер Вебенс, — що ж це за кумедні вбрання? Чи це, може, якась тубільна одежа?

Нен-Сагор і собі знизав плечима.

— Я матиму приємність про все це доповісти вам під час вашої ревізії. Навряд чи буде доцільно, коли я уривками пояснюватиму вам кожний дивний для вас факт.

— Дивіться, дивіться! — гукнув у цей час сер Освальд Кеммері.

Всі поглянули в напрямі, куди він показував. Звідти тихою ходою наближався літній уже чоловік справді в досить-таки оригінальній одежі. Він був наче тільки привезений з циркової арени. На ногах у нього були чорні панчохи, такі ж чорні й довгі рукавиці були й на руках. Зате торс його облягала коротка, наполовину жовта, наполовину синя, фуфайка, на стегнах були білі труси з густою червоною плямою на його товстому жирному череві.

За цим першим з’явилося ще кілька прибраних і одягнених, як циркачі. Число хворих взагалі дедалі зростало. Вони з’являлися з-за кущів, вибігали з алей, вставали з землі, де допіру відпочивали. Всі зривали свої брилі з голови, махали ними й захоплено вітали Нен-Сагора.

— Приїхав, приїхав! — гукали вони. — Слава! Слава!

Молодші бігли навздогін за машиною, не перестаючи радісно гукати й вимахувати капелюхами.

— Чорт забирай, — пробурмотів Думбадзе, — одначе наш патрон має тут завидну популярність.

У цей час машина виїхала на невеличку галявину, порослу густою травою з силою яскравих різноколірних і запашних квітів. Десятків зо три дітей бавилися серед неї під сонцем. Вони бігали наввипередки, плигали через мотузку, грали в м’яча, борюкалися. Майже всі були цілком голі. Тільки деякі були вдягнуті — теж у різноманітні й різноколірні оригінальні циркові одежі.

— Дитячий майданчик? — запитав Коломієць.

— Ні, дитячий відділ палати внутрішніх хвороб, — відповів Яма.

З-за гущавини кущів і дерев показалися перші будівлі.

— Корпуси Спектрарія, — сказав Яма. — Тобто наш санаторій.

Всі повернулися до них.

І тут було з чого дивуватися.

Авто перетинало велику площу з густими, але низенькими зеленими насадженнями. Вся площа густо поросла високою, соковитою травою, засіяною плямами різноманітних квітів. Вузенькі стежечки для пішоходів розбігалися по ній в усі боки. Низькі підстрижені дерева росли скрізь вподовж алей і стежок, але жодне з дерев не підносилося вище метра від землі. Перехожі були примітні над верхів’ями цих дерев від пояса. Велика, гектарів на вісім, площа рясніла зеленими насадженнями, але ніде не мала тіні. Тінь мали лише ноги людей, що проходили стежками.

Між галявок і клумб були систематично розставлені кілька будівель. Вони були різні на розмір, але форма їхня й архітектурні принципи були для всіх однакові. Це були більші чи менші, але суворо точні шестикутні призми. Наче якийсь примхливий і чудний геометр прикрасив свій сад улюбленою геометричною фігурою. Самий обрис площі й розташування на ній шестикутних призматичних будівель також були витримані в формі шестикутника.

Але марно силкувався б новоприбулий подорожній спинити свій зір на якомусь непрозорому предметі, на якійсь рівній, для ока непроникній площині: таких не було. Все довкола було прозоре, безколірне: скло, слюда. Тільки велетенські кістяки будівель, — капітальні, але легкі й прості конструкції із сталі й алюмінію, — велетенськими мереживами бовваніли в шести кутах площі. Скло заповнювало вільні квадрати вікон-стін, вікон-стель і вікон-підлог. Цілі будівлі стояли, як гігантські ліхтарі, виготовлені суворим і педантичним геометром: тільки рівна й пряма лінія панувала тут…

Дивувала й сама чудна та незбагненна “прозорість” усіх прозорих частин будівель. Сонячний промінь, кольори й тіні вільно проходили скрізь, пронизували цю прозорість. Якісь пофарбовані в свій, притаманний їм колір тіні постійно ворушилися там, усередині гігантських ліхтарів-домів: то рухалися люди всередині будівель, то ворушили віттям дерева позад будівель, то пропливала небом молочно-біла хмара. Але марно хотів би хтось розглядіти крізь цю прозорість обрис постатей чи збагнути їхні вчинки й рухи. Кольори, світло й тіні постійно міняли свою форму, постійно розпливалися в контурах і плямилися за чудним склом. Це скло не було матове, бо матовість знищила б розмаїтість, — воно було якесь чудне, безколірно-прозоре, наче гофроване.