Розділ «ЩО БУЛО ПОТІМ»

Петрова, вкрай спантеличена, поглянула на обох, а потім на Гальванеску.

— Хто бреше? — спитала вона.

Це було немов гасло. На це гасло всі заговорили враз. Професор — літній, із сивим чубом чолов’яга — підскочив до Петрової і схопив її за вилоги тужурки, немов молодий студент, що хоче зараз, тут же, не сходячи з місця і не відпускаючи від себе свого співрозмовника, довести йому свою правоту. Він доводив Петровій, що доктор Гальванеску має рацію. Ніяка клітина в живому організмі не може жити приспана довше як два тижні. Це доведено. На це є досвід з кролями, собаками, котами.

Доктор Івановський — такий завжди спокійний та витриманий — враз утратив усю свою спокійність та витриманість. Він схопив Петрову з другого боку і мало не криком пропонував їй не вірити докторові Гальванеску й не слухати професора Трембовського, бо перший з них бреше, а другий помиляється.

— Як ви смієте, докторе! — визвірився на нього професор, залишаючи Петрову. — Ви ще хлопча!

— Як ви смієте, професоре! — визвірився й доктор Івановський. — Крім того, ви забуваєте, що радянська фізіологія вже поклала край цьому антимарксистському методові — узагальнювати й переносити на людину досвід, здобутий в дослідах над тваринами. Досягнення радянської клініки та гігієни в цьому напрямі вам дуже добре відомі, професоре. Факт відживлення цього добродія сам промовляє за це.

Вони покинули Петрову й схопилися вдвох. Сахно притиснула Думбадзе в куток і намагалася вплинути на нього по партійній лінії. Вона говорила про те, що вся ця справа вже давно сягнула за межі наукового експерименту і для її розв’язання треба добрати інших методів впливу. Проте яких саме, вона сама не могла сказати.

Коломієць нарешті не стримався і, зірвавшись, розмахував перед доктором Гальванеску руками. Немилосердно калічачи французьку мову, яку він знав дуже і дуже “приблизно”, він, вже не ховаючись, висловлював докторові, поміщикові та капіталістові Гальванеску, все те, що міг би висловити про поміщика та капіталіста в такому стані кожний комсомолець. Це були слова, що стояли вже на зовсім крайній межі цензурності. На щастя, Коломієць ніяк не міг перекласти їх французькою мовою, і доктор Гальванеску так і не зміг зрозуміти, що ж думає про нього кожен інший комсомолець і що він йому, поміщикові та капіталістові, зичить. Медична сестра мусила взяти Коломійця за руку і відтягти від пацієнта.

Власне, цілком спокійним з-поміж усіх лишився тільки сам доктор Гальванеску. Він мовчав і спостерігав. Він спостерігав і роздумував. Він не сподівався такої реакції на його слова. Але така реакція сказала йому багато, скільки не можна сказати словами. Доктор Гальванеску, може, тільки зараз зрозумів, що справді він потрапив до іншого, зовсім іншого світу. Він серед інших, зовсім інших людей. І ці люди — його вороги. І вони ніколи не будуть його друзями, йому, поміщикові, капіталістові Гальванеску, нема життя, спільного з цими людьми. Але йому і нема способу піти від цих людей, йому нема виходу…

І раптом доктор Гальванеску підніс руку вгору. Він хотів говорити, його руку” побачили всі. І всі враз, як один, замовкли.

— Панове! — сказав Гальванеску серед повної тиші. — Я сказав неправду, панове. Клітини в організмах цих двох людей живі. Я допоможу їх відживити…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Треба сказати, що цей тиждень головний інститут експериментальної хірургії прожив зовсім особливим, піднесеним життям.

З того першого дня, коли потрапили до інституту ці три екстраординарні пацієнти, цілий інститут, а надто його трансплантаційний відділ, зробились подібні до військового госпіталю в першому тилу фронтової війни. На обслуговування потреб виняткової операції та догляд за першим відживленням із трьох незвичайних пацієнтів мобілізовано найкращі ресурси інституту й найкваліфікованіших його співробітників. Інтерес усіх наукових співробітників інституту та лікарського персоналу клінік був сконцентрований на цій виключній і з наукового, і з лікарського погляду події — відживлення трьох неживих!

Доповіді асистентів трансплантаційного відділу захоплено вислуховувалися та гаряче дебатувалися по всіх інших відділах. Бригади аспірантів і лікарів розробляли показники процесу першої операції та стану першого відживленого пацієнта щогодини, від першої хвилини відживлення, протягом усіх цих днів. У лабораторіях ударним порядком аналізувалися проби трансфузованої та живої крові першогопацієнта, його лімфи, слини, поту та інших виділень. Всі кабінети інституту тим чи іншим способами взяли під найпильніший догляд той чи той, належний їм за їхньою спеціалізацією, орган відживленого пацієнта. Біля пацієнта незмінно чергувало п’ятеро лікарів на найголовніших інстанціях організму відживленого: психіатр, невропатолог, гематолог, терапевт і фізіолог. Робота в лабораторіях не припинялася ні вдень ні вночі. Напружене піднесення в інституті можна було спостерігати навіть і зовні. Вдень біля під’їзду інституту безперестанку гули мотори автомашин. Вони приїздили, від’їздили, чекали навпроти. Раніш ніколи не було так густо машин біля інституту. Вночі вікна інституту, особливо другого поверху, де містилися наукові апартаменти, світилися яскраво і здебільшого незгасно аж до ранку. Навіть звичайні прохожі могли бачити, що в інституті якась видатна подія.

А проте подія була видатна не тільки для самого “загартованого щодо всяких незвичностей” трансплантаційного відділу чи й цілого інституту експериментальної хірургії. Це була подія в усій світовій медицині. Не щодня відживлюють неживих. Точніше, це був перший відомий світовій медицині факт відживлення.

Певна річ, що сама ця подія вже давно вийшла за межі інституту. Інші медичні наукові заклади міста були схвильовані, їхні представники заповнювали коридори інституту та кабінети його керівників. Вони приходили поодинці, групами і цілими екскурсіями. Бідолаха Іван, живий експонат трансплантаційного відділу, зроблений із себе та свого брата, ледве встигав одчиняти та зачиняти двері, шкандибаючи на своїх неоднакових ногах. Він зовсім захрип, бо цілий день кричав у телефонну трубку. Професорові асистенти робили коротенькі повідомлення по конференц-залах інших інститутів, і на ці повідомлення збиралось людей значно більше, як іншого разу на великі доповіді. Сам професор Трембовський мав зробити повну доповідь тільки після відживлення — або, може, спроб до цього — і двох інших неживих. Він сподівався зробити цю доповідь не пізніше, як через три-чотири дні. Такий малий строк був, проте, цілком реальний, раз доктор Гальванеску дав-таки свою згоду.

А втім, другого дня доктор Гальванеску поставив і умови, на яких він згоджується здійснити відживлення.

Умови ці були такі: він відживлює Чіпаріу та Йонеску, але таємниці препарації, тобто секрету неорінгерлоківської рідини, насиченої в їхні жили, він не відкриває. Отже, й саму операцію, цілий процес відживлення, він виконує сам, без будь-чиєї сторонньої допомоги.

Ці умови професорові Трембовському довелося прийняти. Відмовлятися від секрету препарації, тобто від головного наукового інтересу цілої справи, було, звичайно, дуже важко. Але поворот до життя двох людей — це було завдання найпершої ваги. Для нього доводилося жертвувати всім іншим. Крім того, після операції в розпорядженні інституту залишалася сама рідина, виточена з жил знекровлених. Отже, віддавши її на найдокладніший хімічний аналіз та експериментуючи з нею на знекровлених клітинах живих тварин, людських трупів чи й живих ампутованих людських органів; була надія власними силами викрити її секрет. Так вирішив професор Трембовський.