Розділ «ЩО БУЛО ПОТІМ»

Він схопив дідову руку, яку щойно пустив його колега. Так, рука була холодна, тверда і негнучка. Пульсу в ній, певна річ, не було.

— Чорт забирай! — пробурмотів він. — Але ж вони вмерли, можливо, ще вчора? — уважно і гостро він скинув очима на Сахно. його погляд був пронизливий і підозріливий.

Проте Сахно витримала й цей погляд. Вона вже не хвилювалася і була спокійна.

— Ви помиляєтеся, професоре, — сказала вона і зробила крок ближче. — Цьому вже близько три тижні… Я хочу сказати, вже два тижні, як вони в такому стані.

В кімнаті запало мовчання і зробилося тихо-тихо.

Коло мертвих завжди стоїть тиша. Вона утворюється сама собою. З пошани до померлих, з остраху перед огидною неминучістю смерті, з приниження перед непереможністю цього закону природи люди замовкають і нишкнуть. Проте професор Харловський, професор Трембовський та доктор Івановський були лікарі, хірурги. Лікарі звикли бачити смерть. Ціле своє життя вони тільки те й роблять, що борються з смертю. Пошана, острах, приниження — це не про них. Але вони добре знають закони смерті. Закони смерті і закони життя. Це закони непорушні, невблаганні, непереможні. І от вони почули від цієї дівчини скривдження цих законів.

Троє лікарів мовчали і пильно дивилися на Сахно. Вони побачили перед собою молоду жінку, дарма що в заглибинах повік, на чолі і коло губ життя поклало вже свої знаки праці, мислей, труднощів і боротьби. Лікарі дивилися на ці знаки і пробували читати з них ціле життя цієї людини. З їхніх пронизливих поглядів можна було зрозуміти, що за пацієнта вони вважають саме її.

Проте вони були не психіатри, а хірурги. Їм тут не було чого робити. І професор Харловський, дарма що такий нерухливий на виглядіперший зробив уже кілька кроків до дверей. Він поспішав. Автомобіль мав бути на дев’ять п’ятнадцять. На нього чекали справи, хворі, лікарі, операції.

Та коли він проходив повз Сахно, повз цю чудійку, що запросила лікарів до померлих людей, вона, ця чудійка, спинила його за руку.

— Одну хвилинку, докторе! Ви ще маєте час. Я вас дуже прошу!

Доктор Івановський залишив мертвих і наблизився до Сахно.

— Я, мабуть, не зрозумів вас, громадянко, — сказав він, силкуючись надати голосові найбільшої м’якості й задушевності. — Ви сказали…

— Я сказала, що вони в такому стані вже два тижні. Навіть більше.

— Але ж у такому стані,— Є згадку про два тижні доктор Івановський постарався обминути, — але в такому стані вони аж ніяк не потребують лікарської допомоги. І консиліуму, певна річ, також.

— Тек-с. І ви мусили б викликати районного лікаря, який і склав би вам акт про смерть! — сердито відрубав професор Харловський.

В цей час до них наблизився і професор Трембовський. Він потирав долоні.

— Пробачте, громадянко! — сказав він. — Але з ваших слів і взагалі з усієї вашої поведінки видно, наче ви сумніваєтеся, що цей стан є смерть? Так я вас зрозумів?

— Саме так!

— Чорт забирай! — професор чекав на таку відповідь, але все ж таки вона вразила його, коли він її почув. — Чорт забирай! Але ж для нас тут немає ніякого сумніву!

— Бо ви помиляєтеся, професоре.