Кость Гордієнко-Головко - останній лицар Запорожжя.

Поки Гордієнко клопотався про тимчасову протекцію для запорожців од султана та кримського хана, до нового коша запорозького, на устя Кам'янки, зібралося вже знову біля 8.000 козаків і кількість їх щодня збільшувалася втікачами з України. Ті втікачі приносили запорожцям тяжкі вісті. Вся людність полків Миргородського та Полтавського за те, що ставала на бік запорожців, була тяжко покарана засланням у Сибір, навіть смертною карою; од нового гетьмана Скоропадського, після того як небезпека українського повстання вже минула, була одібрана всяка влада; тих козаків, що були біля Мазепи, хоч би й мимо волі, тяжко було катовано, а кого не замордовано на смерть, того заслано у Сибір; останніх же козаків українських, навіть тих полків, що лишались всю війну на боці царського війська, почали посилати на Ладогу й у Петербург копати канави понад озерами та річками.

Втікачі ще розказували, що з тих козаків, котрих ганяли на канальські роботи, майже половина гинула од незвичного, болотяного повітря у чужій стороні, решта ж поверталася каліками; та незважаючи на те замість померших та покалічених козаків державний уряд посилав на північні канали все нові та нові козацькі полки. "Якщо ви приїдете на Вкраїну, - переказували запорожцям з Гетьманщини, - то всі загинете: єднайтесь з татарами та визволяйте нас, бо й ми всі од Москви пропали".

Опріч "канальських робіт", що почалися з 1700 року, українських козаків тепер почали посилати ще на північний Кавказ "на линію", обороняти російську границю од Кубанської орди, і там вони тисячами гинули од татар, черкесів та од пропасниці. Про канальські роботи та походи "на линію" збереглися навіть народні пісні:

У Глухові, у городі, в усі дзвони дзвонять,

Та вже ж наших кoзаченьків на линію гонять.

У Глухові, у городі, стрельнули з гармати -

Не по однім козаченьку заплакала мати.

У Глухові огні горять, у Полтаві димно.

На могилі гетьман стоїть - геть там його видно.

"Допевняйся, пан-гетьмане, допевняйся плати,

Як не будеш допевнятись - будем утікати".

Ой ідіте же, панове, до Петра, до свата,

Ой там буде нам, панове, велика заплата -

По заступу у рученьки та ще і лопата!

Сидить козак на могилі, сорочку латає -

Ой кинувся до черешка - копійки немає.

Їхав козак на линію та й вельми обдувся,

Іде козак із линії - як лихо зігнувся!

Під впливом таких звісток з України, запорожці, хоч і сумували за рідним Базавлугом, а коли гетьман Скоропадський, серед літа року 1710 прислав до коша листа, умовляючи запорожців одцуратись бусурманів та просити ласки царя, то на раді була ухвалена запорожцями дуже глузлива й докірлива гетьманові одповідь.

На початку листопада 1710 року на Кам'янську Січ прибув Гордієнко з звісткою, що султан турецький та хан кримський приймають запорожців у свою ласку і призначають їм під Січ землі біля Олешок, річки Конки та Кардашівського лиману. Тільки сам же Гордієнко радив товариству не переходити зараз туди з кошем, бо з весни султан мав розпочати з царем війну за Україну і ще невідомо, на чому та війна скінчиться.