Предок

Про це зараз оповіли княжні Предславі, і вона тішилася. Тепер вона знала, що незнана їй сила, яка вмішалася в оцю справу, повинна усе направити.

Вона вирве її княжича з тих недобрих чар чорноризців і поверне їй. І вона вирішила сама їхати з боярами на Берестове: вона була певна, що стара княгиня це їй дозволить — вона тримала її сторону кінець кінцем, хоч і наступала була з тим угорським королевичем. Княжна не могла заснути до рана — аж забілів день, думаючи про княжича, уявляючи його лице, вигляд, слова, і промовляючи до нього ріжними ласкавими словами.

І от вона їхала конем з стремінними отроками за боярами і мужами вузьким видолинком з Городу понад Дніпровим берегом на Берестове. Був ясний, лагідний сонячний день. Коні пирхали і вимахували головами, стримані удилами на цій вузькій стежці, де не можна роз'їхатися. Срібні прибори й убори блищали на тлі яскравих одягів. Стрічні люди з приємністю приглядалися до цього барвистого, розкішного поїзда, і радісний, повний надії настрій володів далі княжною. Коли нагло Янь-кормилець, що їхав на чолі кавалькади, стримав раптово коня і закляв так сердито, що всі аж скинулися! Стремянні отроки поспішили наперед до нього і тут побачили, що так збентежило Яня: просто напроти них їхав якийсь чоловік на лисім коні, а стріча з лисим конем була з найвірніших, всіма признаних віщувань невдачі!..

Тут нове замішання серед людей, викликане процесією епіскопа в супроводі околодків, перервало мої фантастичні мрії про колишніх людей.

Людська хвиля, розхвильована напором поліцаїв, відкинула мене набік і змусила уступитися з головного корабля наліво, в бічну на-ву, до княжих саркофагів, і я стояв уже коло цього розбитого гробівця — епілогу всієї історії, та згадував його.

Далеко спочила княжна Предслава, під плитами тірінгського абатства, переживши чоловіка, котрого мусила взяти собі по останній розмові смоленського посольства з княжичем.

Слабко мигтить лампадка в глибині Дальніх Печер, кидаючи невірне світло з свого віконця на ікону і дощечку з іменем затворника, колишнього княжича.

А я стою над пустим гробівцем великого князя, котрого перед хвилею бачив серед його пишного двору, і сльози мої непомітно спадають на вигладжений віками мармур, в порожню камінну утробу, як у гігантську сліз-ницю.

І хотів би я знати, кого оплакують вони? Чи тих далеких людей, котрих горе, радощі й змагання пронеслися переді мною в цю таємничу ніч? Чи ті мої далекі літа, коли наді мною літали ці образи колишніх богомольців святої Софії?

Вони відкрилися переді мною, повні солодкої туги й примани. Але і ця чарівна ніч, що відкривала далекі тіні минулого, не підіймала завіси будучого — тих майбутніх володарів цього неподвижного місця, на яких дивилися з нехибним провидінням, провидячи їх нові незнані нам змагання, утіхи і муки, широко відкриті зіниці з «Нерушимої Стіни».

РОЗМОВА З КРИВОНОСОМ

довго йшов високим верхом. Коли я виходив на царинки, переді мною з лівого боку вставала панорама Чорної гори, верхи Спиць, Великі Ребра з білими смугами торішнього снігу, затягнені поволокою рідкого фіолетового туману, й широка долина Ільці з розкиданими хатами. З правого копичились м'які, округлі, наче спухняві-лі в сизій млі верхи чорного Груня й Буківця, а за ними стелилась широка долина Пруту, густо повита млою, в котрій око даремно силувалось відгадати контури рік і сіл. Літнє сонце ясно світило, тільки значна висота верху не давала відчувати вповні його гарячого проміння. В повітрі стояв густий дух трави і квітів, а коли з царинки я попадав знов в смеречані переліски, там обхоплював мене кадильний дух живиці й хвої. Верх був безводний, сухий, і навіть у лісі не чулось вогкості в ці сухі дні.

Дорога була мені знайома. Я проходив сюди рік чи позаторік і не зважав тепер на неї, заглиблений в свої роздумування. Але потім помітив, що я перестаю її пізнавати. Якийсь густий заросляк трапивсь мені на дорозі, і я згубив у нім стежку. Потім раптом перегородила мені дорогу доволі серйозна засіка. За нею був старий зруб, густо зарослий малиною й ожиною, де я не пізнавав вже ніякого людського сліду.

Пустивсь передиратися ним, обминаючи останки дерева, але, пробившись так з півгодини, вийшов на нову засіку, ще серйознішу від першої. Вона виглядала так, якби ніхто й не пробував її переходити! Ніякого приступу! Скрізь голі гілляки смерек підіймали з суворою осторогою свої гострі кінці. Але перспектива повороту назад, нового продирання через хащі зрубу, що встигли мені й так доволі докучити, пришпорила мене, і я відважно пішов на приступ.

Він коштував мені цим разом немало — моїй власній шкірі і моєму убранню, але кінець кінцем я цей бар'єр здобув. Та по другім боці його я не знайшов нічого втішного.

І тут був зруб, ще більш дикий. Великі, бо-зна-коли повалені стовбури смерек раз у раз загороджували мені дорогу. Ніякого сліду людської ноги не було тут. Я видобував з себе всі сили, щоб перебитись куди-небудь на вільніше місце — але по довгих зусиллях опинився тільки перед новою засікою, від котрої стратив уже всі останки енергії.

Це була не засіка, а якась дивовижа, котрої я ще не бачив ніколи. Вона мені нагадувала ті охоронні воєнні засіки, які робились замість твердинь і фортифікацій в східній Україні XVI—XVII вв. і так детально описуються в тодішніх інструкціях про будови погранич-них ліній. Це був цілий зрубаний ліс!

Не зрубаний власне, а притятий. Ряди дерев були надрубані й пригнуті, повалені, переплутані між собою своїми гілляками, одні на других, так що творили справжню стіну, високу — на два хлопи, а широку — на кільканадцять метрів.

Так «засікали» колись пограничні краї від степу. Але кому була потрібна така гранична стіна тут, серед тихомирної Гуцульщини?

Приступ був незвичайно тяжкий, але те, що зосталось за мною, теж не було приємно до перебуття. А тут, за цим старовицьким лісовим муром, було,може,щось краще, ніж дикий зруб, котрого не було ніякої розумної причини боронити такими монументальними форти-фікаціями? Я рішив перебитись через них, тільки цим разом задумав повести свою атаку більш розважно і систематично.