Предок

І для такого сумнівного пієтизму зломити життя Катрі, коли справді їй так важно вийти за Страшевича?

Він став против Катриного вікна, і йому здалося, що там щось майнуло.

— Ка, не спиш? — спитав він потиху.

В одчиненім вікні забіліла постать Катрі.

— І ти не спиш,— сказала.

— Не можу, душно якось. Може, вийдеш і ти?

— Добре,— помовчавши сказала вона.— Христя спить так міцно, що її не збуджу.

Дмитро підійшов під ганок, що був увесь завитий давно не стриженим диким виноградом.

Катря за хвилю вийшла, в білій спідниці і кафтанику.

— Аж душно від того жасмину,— сказала вона, пристанувши.

— Ходім під стару яблуню,— сказав Дмитро.

Це була тіниста стежка, де було вогко навіть в посуху і де вони найлюбіше грали дітьми. Катря й Дмитро були найближчі собі літами, росли в найтіснішій приязні, і Дмитро вважав обов'язком бути її адвокатом і оборонцем у всяких справах, коли навіть не співчував їм, бо його також вражала її зависна жага уживання. Психологічно вона була чужа йому.

— Журишся? — стиха спитав він Катрю, коли вони мовчки пройшли під розчахненими, низько похиленими гілляками старої дуплавої яблуні.

— Ні, зобидно властиво,— відказала Катря, проходячи наперед. Тут висіла колись гойдалка, і хоч літа минули від того часу, як її не стало, вони в пітьмі механічно обминули це місце, пройшовши одне за другим.

— Зобидно,— повторила вона, зачекавши його.— Так по-дурному вийшло це все. Ах, скажи, Дмитре,— заговорила вона гаряче, прорвавшися,— чому люди такі жадні накидати людям свою волю, в'язати нею не тільки за життя, а й по смерті, коли це їм ні на що не потрібно, не може навіть їх тішити? Це страшно подумати, що батько, котрому тепер нічого від життя непотрібно, котрого нема вже зовсім, зовсім,— він хоче нас держати в своїй волі, кермувати нашим життям, нашими вчинками, сліпий, бездушний, не можучи чути наших бажань, того, що ми могли б відказати проти його жадань?..

— Так, старі гадки. Певне все відкладав, щоб написати новий і знищити той...

— Ах,все одної Припустім, що він вмер би ще тоді, як справді мав такі гадки й бажання. Як це дико подумати, що він, збираючись відходити, хотів нас зв'язати своїм словом. Пам'ятаєш, як він не любив ніколи обіцяти нічого і нас стримував, аби не обіцяли непотрібно. «Хто дав обіцянку, став невільником свого слова»,— казав, бувало. «Хто дає обіцянку, зв’язує себе,— а прецінь ти не можеш знати, що ти будеш думати і хотіти за кілька годин і чи тобі не буде тяжко сповнити це, що так легко обіцяєш». А тут хотів зв'язати по руках і по ногах своєю волею, від котрої навіть випростатися вже не було б у кого — від обіцянку ще можна у живого чоловіка, а у мертвого? Ти, Дмитре, віриш хоч трохи в посмертне життя?

— Трудно,— сказав, подумавши, Дмитро.— В кожнім разі, як тутешнє життя має продовження, то хіба зовсім, зовсім відмінне.

— І я думаю, що тато так само не багато віг рив у це, хоч і був дуже побожний. Не думаю, щоб він вірив у можливість явитися й звільнити нас від своєї волі або відмовити, щоб не робили так, як написано в його тестаменті. А тим часом не завагався наложити руку на все наше життя.

— Так, мертву руку на живе життя...