Розділ «Галицько-Волинський літопис»

І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, — то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумиз?» [221]І він сказав: «Досі я не пив. А нині ти велиш — я п’ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!» І він, [Данило], випивши, поклонився за обичаєм їх, [і], промовивши свої слова [подяки], сказав: «Я іду поклонитися великій княгині Баракчиновій»[222]. [Батий] сказав: «Іди». Пішовши, він поклонився їй за обичаєм. І прислав [Батий] вина дзбан, і сказав[223]: «Не звикли ви пити молока, пий вино!»

Печать Андрія Ярославича.

О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!

Його ж отець був цесарем у Руській землі, який покорив Половецьку землю і воював проти інших усяких країв. [І коли] син того не дістав честі, то інший хто може дістати? Адже лиходійству їхньому і облуді немає кінця. Ярослава [Всеволодовича][224], великогокнязя суздальського, [труй] зіллям вони уморили. Михайла [Всеволодовича], князя чернігівського, який не поклонився кущу, із його боярином Федором вони ножем закололи, — як ото ми раніш сказали про заколення їх, котрі вінець дістали оба мученицький, — І інші многі князі побиті були, і бояри.

Пробув же князь у них днів двадцять і п’ять, [а тоді] одпущений був [із тими], що були з ним, і поручена була земля його йому. І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат [Василько] і сини його. І був плач через обиду[225]його, але ж більша була радість, що він є здоров.

Тої ж зими Кондрат, [князь лядський], прислав посла по Василька, кажучи: «Підем на Ятвягів». [Але] випав сніг і покрився корою, вони не могли йти і вернулися на [ріці] Нурі[226].

І стало відомо всім землям про повернення його, [Данила], з Татар, що бог спас його.

У той же рік прислав король угорський [Бела] вісника[227], кажучи [Данилові]: «Візьми дочку мою за сина свойого Льва», — боявся бо він його, тому що той був уже в Татарах [і] побідою подолав Ростислава [Михайловича] і угрів його. Але [Данило], порадившися з братом своїм, слову його не пойняв віри, бо колись він змінив був його, пообіцявши оддати дочку свою [Констанцію].

Тим часом Курило-митрополит ішов [через Угри в Греки], посланий Данилом і Васильком, щоб [там його] поставили на митрополію руську. І коли був він у короля, вговорив його король багатьма словами [і] дарами умовив: «Я проведу тебе в Греки з великою честю, якщо учинить Данило зо мною мир». Він тоді сказав: «Клятвою клянися мені, що не переміниш ти слова свойого. Я, пішовши, приведу його». І, прийшовши, митрополит сказав йому, [Данилу]: «Чого ти хотів — те в тебе єсть. Візьми дочку його синові своєму за жону». Василько [братові] сказав: «Іди до нього, адже він християнин є».

Звідти ж, [із города Холма], Данило вирушив, узявши сина свого Льва і митрополита. І пішов він до короля [Бели] в [город] Ізволин, і взяв дочку його [Констанцію] синові своєму за жону. І оддав він йому, [Белі], захоплених бояр, що їх бог дав у руки його, коли він із братом одолів біля Ярославля. І вчинив він із ним мир, і вернувся у землю свою.

---

У РІК 1251

---

У РІК 6759 [1251]. У ті ж роки помер князь великий лядський Кондрат, що був славний і предобрий. [І] жалкував за ним Данило й Василько. Потім також син його помер, Болеслав, мазовецький князь. А Мазовше [Болеслав] оддав брату своєму Сомовитові, послухавши князя Данила, бо за ним, [Болеславом], була племінниця його, [Данила], дочка [двоюрідного] брата, Олександра [Всеволодовича], на ім'я Настасія, яка вийшла потім за боярина угорського, на ймення Дмитра.

У ті ж роки, [коли] сів Сомовит у Мазовші, послав до нього Данило й Василько [послів], сказавши йому: «Ти добро бачив єси од нас обох. Виступи-но з нами на Ятвягів». І в Болеслава [Стидливого] узяли вони підмогу — Суда, воєводу, і [воєводу] Сигніва. І зібралися вони в Дорогичині, і рушили [на Ятвягів], і перейшли болота, і напали на землю їх.

Але ляхи не видержали, запалили їх перше село, і тим вони лихо вчинили, бо подали їм, [ятвягам], знак, — тому мали на них, [ляхів], гнів Данило й Василько. І пустошили вони їх, [ятвягів], до вечора, здобич велику захопивши.

Коли ж настав вечір, приїхали злинці, так що зібралась уся земля ятвязька. І прислали вони до Данила [посланця] Небяста, кажучи: «Зостав нам ляхів, а сам піди мирно із землі нашої. Бо чого ти хочеш — того не добудеш»[228]. Тож хоча ляхи обгородилися, а руси не обгородилися, вони напали вночі на ляхів, і ляхи кріпко боролися. А [ятвяги] сулицями метали, і головнями, що летіли, як блискавки, і каміння, як той дощ із неба, йшло. Тим-то ляхам було дуже скрутно, [і] послав Сомовит [гінців до Данила й Василька], благаючи: «Пришліте мені стрільців». Але вони обидва мали гнів за [той] перший підпал [і] заледве послали [підмогу], тому що [ятвяги] огорожу проломити збиралися [і] врукопаш билися. А коли прийшли стрільці, вони багатьох поранили, і багатьох убили стрілами, і одперли їх від огорожі. Але тої ночі не було покою од них.

Наконечники стріл і сулиць.

А назавтра зібралися всі ятвяги, І піші і кінні, дуже багато, так що ліси Ними наповнилися, і, знявшись, запалили вони вежі свої, тобто шатра, у день воскресіння, тобто в неділю.

Данило-князь тим часом рушив наперед і далеко відійшов з Болеславовими ляхами, а Василько зостався з Сомовитом. [Боярин] же Лазар назаді був із половцями, [і ятвяги] напали на нього кріпко, і хоругов його відібрали. Він прибіг тоді до Василька і Сомовита. [І] люта була битва межи ними, і багато падало з обох [сторін]. Василько ж і Сомовит кріпко держали бій, а двірський Андрій, що мав сильне серце, але якому недуга тіло його пойняла і руки, помчав теж межи ворогів, упустив списа і замалим не був убитий.

Послав тоді Василько [гінця] до брата свого, говорячи: «Битва ж велика є, ти поспіши до нас». І Данило вернувся, і гнали вони їх до лісу, але вони, [ятвяги], все одно налягали на них, [воїв Данила й Василька], і багато упало межи ними. [Боярин] Федір Дмитрович, кріпко борючись, поранений був, і з тої рани він і смерть прийняв на ріці Нареві.

Ящелт же, [князь ятвязький], сказав: «Слід нам ізсісти [з коней]. Якщо ж ви жалієте нас, то насамперед себе жалійте і безчестя свого. Хіба нашими головами зберегти [вам] честь свою?»[229]

І було [зроблено] так. Сказав Данило зсідати [з коней] воям своїм, і, зсівши[230], пішли вони. І ослабіли серця ятвягам, коли побачили вони силу руську і лядську. Вони ж ішли, і грабували, і палили землю їхню. А коли вони перейшли ріку Олег[231][і] збиралися стати в тісних місцях, то князь Данило, побачивши [це і] гукнувши, сказав їм: «О мужі-воїни! Хіба ви не знаєте, що християнам простір є сила, а поганим — тіснота? Чагарі звичні є для битви [їм]». І пройшов він зарості, захоплюючи [ятвягів], і прийшов на чисті місця, [і] стали вони станом.

Ятвяги ж усе одно нападали на них, і гнали руси і ляхи вслід за ними, і многі князі ятвязькі побиті були. І гнали їх до ріки Олега, і скінчилася битва.