Розділ «VIII Зустріч з письменниками»

Та не втекла. П. Г. скоро прийшов. Привітались, як двоє зовсім чужих і незнайомих. Коли ж скинув пальто, появився мені в шовковій кремовій гімнастьорці з вишиваним пасочком і виложеним ковніром, і це було таке тепле й миле на нім. А потім пасмо сивого волосся через середину чорного волосся нагадувало, що ця людина дещо пройшла й зазнала, поки стала показовим поетом, патріотом і депутатом.

Негайно ми пішли до другої кімнати, де в куті стояла прибрана ялинка, а стіл був заставлений всілякими харчами й напоями. Доволі мила його жіночка була третьою особою при столі. Нині не пригадую вже що давали їсти, але знаю, що після усіх моїх досвідів з харчами кидався тут ввічі гарний харч, накриття й дім дуже вигідний, просто багатий. Журився П. Г. що я не п’ю, турбувався, що не такий з мене товариш, як треба. Страви змінялись стравами, а я розсказувала про Галичину та скаржилась, що арештовують українців. Адже ж всі вони, коли провалилася Польща, привітали радо більшовиків, радіючи принаймні соборності, з відкритими раменами вітаючи давно жданих братів з за Збруча. Більше слухав поет, як говорив. Тяжкий і сумний настрій внесла я в його хату, з якої віяло теплом, добром та благонадійністю. Ще важче стало всім, коли я оповіла мої переживання в Києві та моє шукання рідної мови і щойно пережите в школі крізь здавлені сльози. В такому пригніченому настрої ми повечеряли, після чого П. Г. вручив мені том своїх поезій п. з. «Партія веде», запропонував зживатися з радянською дійсністю, і ми подзвонили до Р-го. Я хотіла і йому скласти привіт. Та він відмовився прийняти мене, мовляв «дуже занятий». Було неприємно Т., а незрозуміло мені. Як це так? Хтось з далеких країн, що були колись Піємонтом, залетів як птах заморський в оці країни, хтось, що нашому таланові хоче зложити поклін. Хіба можливе, щоб таку людину не приняли за браком часу? Призначив побачення на завтра, чи післязавтра в клубі письменників…

Так, в цьому домі нічого мені не сказали, нічого не пояснили, не влили в серце ніякого тепла. Притискаючи до грудей хоч книжку рідну я верталась поночі додому (жила ще у К-ченків). Було щось, що лягло між нас і них — я міркувала — і це щось таке велике, темне й важке, що вже вони чужі для нас, а уста їхні запечатані мовчанкою.

Вдома, коли я розкрила книжку, я знайшла знані й улюблені «Соняшні Кларнети» і «Вітер віє» і «Сніг сніжок»

і багато інших, на яких ми вчилися оцієї чудової поезії-музики. Але при дальшому розгортанні зникало все соняшне і приходили вірші: А чи чорний, а чи білий, а чи жовто-блакитний — просто бий! «Партія веде» — щаблі, що з поета зробили Депутата Верховної Ради. Оті щаблі, що їх вільно й треба читати радянському читачеві. Не було тільки щаблів, що ними повзла душа поета, кривавлячи, що ними волочено гідність творця, залишаючи криваві сліди з вириваних йому ціннощів.

Сміх буде,

Плач буде

Перламутровий…

Не сльози, а льодова крига лягала на серце. Чого ж я ходила туди? — запитувала я себе. Що за глупота відвідувати поетів, що їх не знаєш, славних людей, що їм не маєш нічого сказати, тільки, щоб подивляти блиск їхньої слави. Я нагадувала собі, як, будучи в Кракові, я відвідала Лепкого, який цілий вечір був теж напружено-штучний і нецікавий, а я робила собі гіркі закиди, що забрала дорогий робочий час працюючій людині. Адже ж, стоячи високо на п’єдесталі слави, такий чоловік просто не помічає своїх поклонників і дивиться на них як на мурашки, що лізуть в кожну щілину, де їх не треба. Тут же з місця вирішила, що не буду ніколи потім робити цього.

Це рішення змінилося в дечому не далі як за годину після розгорнення книжки і гірких міркувань над нею. Прогомонів телефон. Виявилось що П. Г-вич забув на книжці написати присвяту. Холодним тоном я сказала: — пішліть Володю (це небіж якийсь, що жив в них та відвів мене до трамваю) я передам книжку і ви напишете.

— Ні, ні, ви мусите прийти самі, мусите таки завтра прийти самі ще раз до нас!

Я обіцяла, хоча б тому, щоб зрозуміти такі дивні й незрозумілі для мене вчинки.

Між тим я ходила далі за моїми справами, вивчала школу, робила нотатки й спостереження, щоб все таки якось повести справу. Чогось то я зайшла до Г-ц, в хаті було холодно. Вона так виправдувалась: Холодно, палівники не хочуть працювати, бо в них свята. Аж з цих слів я нагадала дату і зрозуміла, що є Різдво! Моя думка полетіла далеко-далеко до рідного міста і нагадала мій нарід, що сумно святкує таке йому любиме свято, мою родину і — здивувалася. В цьому краї просто зникли свята. Нормальна праця як щодня, нормальний рух в склепах і на вулиці.

— А що ж вони святкують? Хіба тут люди святкують ще церковні свята? — я перепитала живо.

— Простолюддя, що не позбулося забобонів, мабуть ще святкує — сказала з погордою.

Значить вчора був Святвечір, і я навіть не знала цього! І гарний настрій я зробила вчора господарам! Думки обсіли мене роєм. Я просто соромилась за себе, за свою неопанованість. Разом з тим від серця відлягло, і мені стало так наче б я за ніч переболіла відступство Т-и і мала віднайти й його нині гарним, коханим, чутливим поетом нашої молодости. Я вирішила сьогодні не бути плаксою й касандрою тільки милою гостею. Це я обіцяла собі.

Мабуть таке ж обіцяли собі в П. Г-вича…

Йдучи вулицями, я заглядала до сутеренів та пильно стежила за простолюддям. Проте я могла тільки догадуватись, що за щільно закритими вікнами, за тісно закритими дверми сходяться при святочних столах робітники й дрібні міщани, нагадуючи давні часи тихцем, щоб часом хто не зрадив…

Ввечорі я була знову у Т… Знову вітав мене швейцар, «вивчаючи» добре моє обличчя. Вже ж він не даремно стояв у брамі. Знав той, кому треба, хто ходить до «кращих синів батьківщини». А зв’язок з Галичанами небезпечна й нехороша справа. Міг собі мабуть дозволити на нього тільки депутат, нагороджений орденом Леніна. ВЖИВШИСЯ В радянське життя і зрозумівши його, я не раз потім питала себе: чи можливе, що він дістав наказ запросити мене ще раз і розвідати, що думаю й говорю? Чи можливе, щоб Т., саме він Т-а пішов потім і оповів, слово за словом, що говорила я? Ні! мені не хотілося вірити, і я до кінця не вірила, що ця все таки ніжна й гарна людина могла це зробити.

Але того вечора я не знала ще про ці справи і прийшла в гостину так, як це робиться у нас: усміхнена, ввічлива й мила. На диво, я застала моїх господарів в такому ж настрої; як у мене: мило усміхнені, оживлені, раді. На столику в ждальні лежала розгорнена «Ціна Життя». Помітно було, що з нею нашвидку знайомились господарі, а в першу чергу дружина поета. Вона теж в основному забирала голос, говорячи про книжку, як видно, сповнювала при чоловікові функцію ще одного секретаря, визволяючи його там, де сам не мав часу. Був там і другий секретар, вірменин М… Цеп меткий, як пристало на вірменина, чорнявий чоловік працював з поетом — говорив по-російськи. І знову мене дивувало, як міг поет-українець мати чужого секретаря. Мабуть подбала про це «вища сила». Багато справ давало поетові ведення кореспонденції. Як до депутата і знаної людини писали до нього люди звідусіль, і писало їх багато. Все це треба було читати й полагоджувати, як певно безліч інших справ. Хвалив же Його П. Г-вич, що роздобуде він все і поладнає все швидко й добре.