Розділ «Образа»

Дядько Микита гидливо сплюнув:

— Яке зелене, а вже — дурить…

Степ і лісосмуга потонули в тремтливому мареві. Ніби з когось кепкуючи, крадькома шепотіли між собою клени… Може, це тільки приверзлося? Невже бригадир міг подумати таке? Про нього, голову піонерського загону?

Олесь уявив: ось він їде селом на Гулястому, а кирпата Мариська, виглядаючи з-за хати, тикає пальцем і дражниться: «Ага, попався, обманщик!» Від таких думок аж в душі похололо.

Не поспішаючи, розпріг він Гулястого і торкнувся гарячим чолом м’яких бархатистих конячих губ. Гулястий, ніби відчуваючи неждану розлуку з господарем, похнюпився і співчутливо лизнув його щоку шершавим язиком.

— Егей, зачекай! — почулося десь віддалік.

Олесь озирнувся і побачив на дорозі закуреного пилюкою велосипедиста, який щосили натискав на педалі. Він пізнав дядька Сергія, тракториста.

— Зачекай! — мовив той, тяжко переводячи дух. — Ху! Так спішив… Запрягай Гулястого, по воду поїдеш!

Хлопець сторопіло дивився в заклопотане, спітніле обличчя тракториста.

— Ну що, не зрозумів? Тільки що бригадира бачив. Наговорив мені сім мішків вовни. Я сміюся, кажу: «При чому тут хлопець? Я сточив, скільки треба, а ви дурниці мелете». Ти пробач йому, Лесь! Людина, знаєш, заклопотана, в голові всякі цифри крутяться, от і не розібрався, що й до чого. Словом, — махнув'він рукою, — запрягай коня і — до криниці!

Олесь часто закліпав очима, рвучко відвернувся, ховаючи непрохані сльози:

— Нікуди не поїду! Раз таке каже — не поїду і все! Щоб люди сміялись…

І він гірко заплакав, схилившись на ясла.

— От тобі маєш, — розгублено знизав плечима тракторист. Він не знав, як йому втішити малого. Мовчки закурив, подумав і раптом смугляве обличчя його осяяла посмішка:

— Слухай, Лесь! А може, ти підеш до мене? Помічником? Серйозно. Робота знайдеться: там ключа подаси, там пального піднесеш. А коли ми в полі — за господарством приглянеш…

Шморгнув носом Лесь, притих, слухає. Хетезик, звісно, цікава річ. Хоча б ота іскра, що за руку смикає. Попаде іскра на свічку, а з свічки — в камеру згорання (премудру назву оцю він добре запам’ятав). І застукотів, закрутився колінчатий вал! А тоді — за кермо і прямуй у поле та тільки гав не лови!

— Ну, чого скис? — наступав дядько Сергій. — Згода? По руках?

Олесь нічого не відповів. Він витер сльози і мовчки почав запрягати Гулястого у водовозку…

Під’їхавши до лісосмуги, хлопець знову побачив на дорозі огрядного лисого чоловіка з сажнем за плечима… «Яке зелене, а вже дурить!» — знову боляче вдарили образливі слова. І гидливий плювок…

Він зіщулився, заплющив очі і так їхав хвилину, дві, прислухаючись, як б’ється серце.