Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА Перші люди на Венері»

«В шоломі дихати вже майже зовсім нема чим. Ван Лун вирішив зняти його, бо навіть насичене вуглекислотою повітря Венери зараз для нього краще, ніж отруєне повітря в шоломі!»

Ось він зняв шолом і безсило опустив його на ґрунт. Мабуть, Ван Лун побачив товаришів, які поспішали до нього знизу. Він слабко махнув рукою і неначе хотів щось гукнути. Навіщо, навіщо витрачати сили, товаришу Ван! Краще вже спускайтеся мерщій!

Немов почувши мої думки, Ван Лун підвівся на ноги, залишивши шолом біля скелі. Він усе ще хитався, проте почав спускатися назустріч Вадиму Сергійовичу. Ні, краще б він лишався на місці! Ван не втримався на крутому схилі, змахнув руками і упав. На щастя, він не покотився вниз по гострому камінню, яке могло б поранити його не захищену тепер голову. Мабуть, він уже не міг більше рухатися. Йому потрібне було свіже повітря, а не вуглекислота Венери, потрібний був кисень. Він лежав нерухомо, голова його звисала набік. Якщо він поворухнеться, — то може скотитися вниз, розбитися… Вадиме Сергійовичу, мерщій! Ван Лун, мабуть, зовсім задихається! І темні тіні пробігають дедалі частіше, зараз стане темно!

І от Вадим Сергійович був уже біля Ван Луна, що лежав без найменших ознак життя. Він нахилився, трохи підняв голову Вана. Потім почав стягувати його тіло вниз, не чекаючи наближення Миколи Петровича. У цей момент небо, як і завжди тут на Венері, майже вмить потемнішало, і все чисто вкрилося фіолетовим туманом. І я вже більше нічого не могла бачити. Проте все це неважливо, хай, зараз Вадим Сергійович і Микола Петрович принесуть сюди Ван Луна, все буде гаразд, треба тільки освітити їм шлях.

Я включила зовнішній прожектор. Скерувати його до них я не вміла, але ж головне полягало в тому, щоб вони виразно бачили, де корабель. Потім я швидко наповнила киснем з балона дві гумові подушки (я добре запам’ятала, як робив це Вадим Сергійович, коли Ван Лун лікував Миколу Петровича!), приготувала води, розіслала на підлозі килим і поклала м’яку подушку. Мені здавалося, що все це я зробила дуже швидко, але щойно я скінчила, як почула важкі кроки на сходах. Ідуть!

— Мерщій, мерщій, я приготувала все, що треба!

Микола Петрович і Вадим Сергійович внесли Ван Луна. Він був непритомний. Мені було страшно дивитися на його посиніле обличчя, напіввідкриті закипілі губи. Микола Петрович побачив подушки з киснем і, не знімаючи шолома, приклав наконечник до губів Вана. А Вадим Сергійович тим часом уже підіймав і опускав його руки, — він теж добре пам’ятав, як Ван Лун тоді рятував Миколу Петровича.

Проте зараз штучне дихання не було потрібне. Ван Лун спочатку тихо, а потім глибоко зітхнув і поворушився. А через кілька секунд він уже жадібно й прискорено вдихав на повні груди кисень з подушки, яка швидко худішала. Я тримала напоготові другу. Обличчя Ван Луна прояснювалося, з нього почала сходити синява. Очі відкрилися. І от на губах навіть з’явилася якась слабка тінь посмішки. Він зробив іще кілька глибоких вдихів, а коли я хотіла замінити подушку з киснем, відсторонив її і рішуче сказав ще кволим голосом:

— Вважаю, не треба. Вже гаразд. Коли навколо друзі, це також кисень. Друзі — це дуже добре.

Спираючись на руки, він трохи підвівся і сів. Микола Петрович, який уже зняв шолом, злякано скрикнув:

— Ван, обережніше! Не треба сідати. Ви ще надто слабкі, відпочиньте!

Втім, Ван тільки посміхнувся. Він уже сидів і дивився на нас очима, що дивно виблискували. Ось його погляд спинився на мені. І мене вразила надзвичайна теплота, з якою він дивився на мене, якийсь зовсім-зовсім незнайомий вираз його обличчя.

— Дівчино… Галинко, спасибі, — сказав він повільно і простягнув мені руку. — Не вмію багато… говорити. Врятували мене… спасибі! Все.

Слово честі, ще трошечки — і я розревілася б, бачачи, що Ван Лун, завжди такий стриманий і незворушний, навіть суворий, зараз хвилюється і затинається. Я стискала руку Вана, дивилася в його розумні блискучі очі і мовчала, не знаючи, що сказати. А він трохи згодом промовив:

— З лісу вивели, добре. Тепер допоможіть іще встати.

Він сперся на мою руку і підвівся на ноги. Зробив два-три кроки каютою. Сили поверталися до нього з кожним новим вдихом чистого повітря, з кожною хвилиною.

— Трохи хочеться обідати, — сказав він, посміхаючись. — Чи вечеряти, все одно.

Ой, адже ж Ван Лун не їв нічого з самісінького ранку! Як це я не подумала сама!

Через кілька хвилин він уже сидів за столом і з апетитом вечеряв. А коли Ван, відсунувши тарілку, оглянувся на всі боки, наче розшукуючи щось, Вадим Сергійович уже подавав йому набиту люльку, а я підносила запалений сірник. Микола Петрович розсміявся:

— Мабуть, є рація перетерпіти деякі небезпеки, щоб за тобою потім отак ходили, а, Ван?