Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА Перші люди на Венері»

Він знову заплющив очі. В усьому тілі відчувалася втома, така втома, яка буває хіба що після тяжкої хвороби.

— Все дуже-дуже добре, Миколо Петровичу, — заспокійливо заговорив Ван Лун. — Ми з Галею щойно повернулися. Зустрів її в одній печері, куди вона впала.

— А чому ж так довго? — ледве чутно спитав Риндін.

Ван Лун посміхнувся:

— Були маленькі неприємності. Трохи сперечалися з однією твариною. Не зійшлися характерами з нею. Їй сподобалася Галя, і вона не хотіла відпускати нашу дівчину додому. Нічого, погодилася потім. Все в порядку, Миколо Петровичу.

Риндін поворушив кінчиками пальців. На його обличчі з’явилася лагідна задоволена посмішка.

— І в нас з Вадимом, знаєте, Ван, була також пригода. Мабуть, він уже розповів вам про неї… про павука… така безглузда істота, з дзьобами… дуже неприємна…

Галя Рижко вперше бачила Миколу Петровича в такому стані, — змученого, слабкого, вкрай стомленого. Гаряча хвиля співчуття сколихнула її душу. Дівчина забула про пекучий, гострий біль, що мучив її, вона через силу стримувала себе, щоб не кинутися до Риндіна, — так хотілося їй допомогти Миколі Петровичу, приголубитися до нього, щось зробити, щоб він швидше одужав, став таким, яким був завжди! Але Галя пам’ятала, як суворо попереджав її Ван Лун:

— Микола Петрович дуже втомлений. Розумієте? Він опритомніє, — треба тоді говорити добре, весело. Ніби нічого не сталося, запам’ятайте, прошу.

Так говорив Ван Лун ще тоді, коли енергійно розтирав нерухоме тіло Миколи Петровича, в якому стали помітні перші слабкі ознаки життя. Галя пам’ятала тремтячі руки Вадима Сергійовича, який подавав подушки з киснем і скеровував цівку животворного газу до напіввідкритих закипілих губ Риндіна. Тільки зрідка Ван Лун промовляв крізь зуби:

— Ще кисню, Вадиме. Так. Ще, прошу. Натискувати треба міцніше. Більше кисню!

А коли Вадим Сергійович забарився, Ван Лун ущипливо зауважив:

— Треба було одразу зрозуміти. Просив вас не виходити назовні без пістолета чи гвинтівки?.. Більше кисню!

І Сокіл, бідолашний, нічого не відповідав, а тільки намагався якнайшвидше виконувати все, що вимагав від нього Ван Лун. Галі було дуже шкода Вадима Сергійовича, шкода любого Миколу Петровича — і, звичайно, Ван Лун мав рацію, йому нічого не можна заперечити…

Наполеглива, вперта боротьба за життя Миколи Петровича тривала безконечно, — так здавалося Галі. Одна подушка з киснем заміняла іншу, Ван Лун розміреними рухами підіймав і опускав безживні руки Риндіна, зрідка долонею струшуючи піт з свого чола. Всі мовчали. Галя боялася поворушитися. В неї завмирало серце, коли вона поглядала на посиніле бліде обличчя Миколи Петровича. І навіть власний гострий біль у стегні відчувався менше, Галя забувала про нього. Та й що там її біль, коли перед нею без ознак життя лежав сам Микола Петрович!

Галя пам’ятала ще, як раптом їй довелося напружити всі сили, щоб стримати судорожне здригання губів і не дати ринути потокові шалених сліз… Зате потім! Як невтримно хотілося дівчині стрибати, танцювати й співати, коли з обличчя Миколи Петровича поступово почала сходити зловісна синява, коли вперше знову поворушилися його напіввідкриті губи, ледве помітно затремтіли повіки… Микола Петрович оживає, він житиме, житиме!

І нарешті — радісна мить, коли Ван Лун полегшено зітхнув і коротко розпорядився:

— Досить кисню! Вистачить!

Вони напружено чекали кілька хвилин. І от Микола Петрович відкрив очі і заговорив! Він запитує, він говорить не про себе, а про неї, про Галю! І знову сльози готові були ринути з очей дівчини: вона завдала стільки тривоги і смути Миколі Петровичу, золотому, надзвичайному Миколі Петровичу!

На змарнілому обличчі Риндіна грала щаслива стомлена посмішка. Все було гаразд! Всі живі, здорові, всі знов зібралися тут, у центральній каюті астроплана. І головне — дівчину врятовано…