Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША Астроплан летить на Венеру»

— Починається новий етап польоту, друзі мої! Ми вже в зоні реального притягання Венери!

Притягання — отож, буде й вага?.. Навіть дивно, що доведеться знову відчувати її. Не можна буде перелетіти одним махом з одного кінця каюти до іншого, доведеться робити зусилля, щоб підняти важку річ, просити кого-небудь допомогти…

Микола Петрович скомандував:

— По гамаках, друзі! Ви, Галю, лягайте в мій, я буду в кріслі навігаторської рубки. І не забудьте добре закріпити запобіжні ремені!

Немов я сама не розумію… навіть образливо!

Ми залишили навігаторську рубку. Я виходила останньою і, озирнувшись, побачила, як Микола Петрович поклав руки на пульт керування. Він сидів у кріслі впевнено і спокійно.

І я мимоволі позаздрила його самовладанню, його спокоєві. Яка він надзвичайна людина, наш Микола Петрович! Ми троє були зараз тільки пасажирами міжпланетного корабля. Нам лишалось тільки чекати, доки астроплан опиниться на Венері. А він, Микола Петрович, вів корабель. В його руках була доля і наша, і цілої експедиції.

Я знала, що в разі потреби за пульт керування могли б сісти і Сокіл, і Ван Лун: вони спеціально навчалися керувати астропланом. Проте, я думаю, навряд чи хтось з них міг би залишатися таким спокійним і стриманим біля пульта міжпланетного корабля під час наближення до Венери, наближення часу посадки, одного з найнебезпечніших етапів нашої подорожі. Так, навряд чи в цьому я була певна…

Микола Петрович тримав у своїх спокійних руках, що лежали на пульті, нашу долю. Починався спуск на Венеру!

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

що описує круговий політ міжпланетного корабля навколо Венери і великі труднощі, які виникли перед астронавтами під час спуску на вкриту непроникливою завісою хмар планету.

Якщо б хтось міг збоку спостерігати наближення міжпланетного корабля до Венери, він побачив би своєрідну, дивовижну картину.

Холодний, прозорий, наче кришталь, простір. Порожнеча без кінця і краю. Тільки простір, тільки безмежний простір в усіх напрямах, який сягає в безконечну чорну глибину, у далеке чорне тло, на якому розкидані незчисленні яскраві діаманти, багатобарвні самоцвіти Всесвіту, зірки.

Буйно розливає своє сліпуче проміння гігантське Сонце — і не можна зрозуміти, чи стоїть на місці ця вібруюча вогняна куля, чи мчить кудись у невідомому просторі.

А в потоках гарячого сонячного проміння з вражаючою швидкістю мчить у просторі друга, ще більша, як здається звідси, куля. Але вона темна, обгорнута в щільні хмари, наче в непроникливий одяг. Куля повільно обертається навколо своєї осі і мчить у невідомість, мчить безнастанно, пролітаючи кожної секунди близько тридцяти п’яти кілометрів. Це — Венера. Загадкова планета, що сховала свої таємниці під густою пеленою хмар.

А недалеко від величезної планети, наче намагаючись перехопити Венеру в її безупинному русі, лине блискуча крихітна порошинка. Вона виблискує в промінні Сонця, мов іскорка, вона явно хоче наздогнати Венеру, перетяти її шлях. Де тобі, мізерна металічна порошинко, і не намагайся! Ти така малесенька, — гігантська планета, неквапно обертаючись в просторі, розчавить тебе своєю масою, знищить, навіть не помітивши цього! Але металічна порошинка все так само летить і летить, наближаючись навскоси до орбіти Венери.

Мільярди зірок здивовано поглядають на дивну, відважну порошинку; навіть Сонце, могутнє блискуче Сонце, здається, з цікавістю позирає сюди.

А порошинка лине далі й далі — впевнено і прямо. Нею керує людський розум. Маленька, ледве помітна металічна рисочка, схожа на крихітну сигарку, — вона вперто летить своїм шляхом.

І ось з одного її боку виникає ледве помітна хмаринка диму, що повільно тане в холодному просторі.

Академік Микола Петрович Риндін, прицілюючись всім корпусом астроплана, не зводячи напруженого погляду з величезного диска планети, пересунув рукоятку керування ракетними двигунами. Заряд атоміту вибухнув; вогонь і розпечені гази вилетіли із сопла ракети на правому крилі. Астроплан здригнувся — і ледве помітно змінив напрям убік.