Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША Астроплан летить на Венеру»

— Образно висловлюючись, ми летимо серед потоку космічного проміння, який аж ніяк не слабшає. Ніколи не гадав, Що воно може досягти такої інтенсивності!..

Ван Лун жартівливо озвався:

— Шкодую, нема парасольки від такого дощу. Може, треба винайти?..

Він іноді дуже смішно говорить, професор Ван Лун. І по-нашому, і не зовсім по-нашому. І жартує з таким серйозним виглядом, що не відразу зрозумієш. Але мені він страшенно подобається, такий розумний, завжди серйозний і стриманий, не скаже зайвого слова.

Так от, Ван Лун пожартував відносно парасольки, якою можна було б прикритися від космічного проміння; йому і на думку тоді не спадало, як нам доведеться ще згадувати його слова…

Насамперед, космічне проміння позбавило нас радіозв’язку з Землею і відрізало астроплан від земних постів керування. Сталося саме те, чого побоювався Микола Петрович, і тепер нам доводиться уважно стежити за курсом корабля і, якщо треба, то вже самим виправляти його.

Я вже писала, що кілька днів тому радіозв’язок з Землею різко погіршав. Чіткий і ясний до того голос диктора Землі почав тонути в тріскотінні і шумах електричних розрядів. У мене було таке враження, ніби десь поблизу вдарила міцна гроза, яка заважає нам чути радіопередачу з Землі. Спочатку це були окремі потріскування й удари — як від гуркотіння грому. Потім у репродукторі здійнявся суцільний гуркіт, голосу диктора вже не можна було чути, він немов з трудом пробивався крізь хвилі того гуркоту.

Микола Петрович спробував слухати без репродуктора, через навушники, але довелося кинути і їх. Голос диктора зник зовсім, заглушений розрядами.

З останніх уривчастих фраз, які долинули до нас, було зрозуміло, що й на Землі перестали чути нашу передачу. Тільки там не було отих набридливих розрядів, а просто сигнали астроплана почали слабшати, затухати — і зникли зрештою зовсім. Ну, та це зрозуміло, адже ж наша радіостанція відносно слабенька, її потужність не йде ні в яке порівняння з потужністю земних передавачів. І наші сигнали просто заглушилися, вони не змогли пройти крізь потік космічного проміння. А земні сигнали, можливо, і проходили, але цілком перекручувалися космічним промінням, і їх не можна було розібрати.

Так чи інакше, радіозв’язок з Землею зник. Добре, що хоч продовжували справно працювати наші радіолокатори, встановлені в носовій частині корабля для виявлення зустрічних метеоритів. На їх чутливих зеленуватих сяючих екранах кожен, навіть найдрібніший далекий ще метеорит раптом викликає скривлення яскравої лінії, яка перетинає екран. І тоді зразу ж таки автоматично починає діяти той чи інший ракетний двигун на крилах астроплана, корабель трохи повертає вбік, скривлення лінії на екрані зникає, і астроплан знову, так само автоматично, лягає на правильний курс, обійшовши метеорит. Ні, зустрічних метеоритів ми аж ніяк не боїмося, доки працює цей надзвичайний радіолокаційний пристрій, чутливіший від якого завгодно телескопа і діючий, як каже Вадим Сергійович, «швидше думки».

Нас трохи захищає від космічного проміння шар електрично обробленого свинцю, прокладений в оболонці корабля під супертитаном. Проте виявилось, що цього надто мало, і скоро нам довелося переконатися в цьому.

Вперше ми відчули на собі вплив загадкового космічного проміння цілком несподівано, зненацька, два дні тому, на двадцять третій день подорожі. Сталося це так.

Ми спокійно сиділи в центральній каюті після вечері і відпочивали. Ван Лун закурив свою люльку; він дуже рідко робить це, стараючись економити повітря. Але дві люльки на добу — його норма, дозволена Миколою Петровичем. І всі ми звикли до того, що після обіду і після вечері Ван Лун урочисто закурює при допомозі Вадима Сергійовича чи мене: адже йому надто трудно зробити це самому, бо хтось повинен обмахувати запалений сірник, інакше він. погасне. Завжди така процедура викликає веселі жарти, і ми сміємося; до того ж тютюн Ван Луна дуже приємно пахне. Одне слово, всі ми звикли, і люлька Ван Луна нікого не дратує.

Але цього разу, щойно голубуватий димок люльки поплив у повітрі, Вадим Сергійович раптом розсердився і гукнув:

— Під три чорти вашу люльку, Ван! Набридла вона мені! Не хочу!

Ми здивовано поглянули на нього: це було таким незвичним, таким дивним з боку м’якого, соромливого Вадима Сергійовича. Проте виявилось, що несподіванки тільки починались. Важко уявити собі, які вражені були Микола Петрович і я, коли і професор Ван Лун, завжди такий стриманий і ввічливий, ладний в усіх випадках пожартувати, як він це вміє, тонко і дотепно, — раптом підвівся з-за столу і повернув до Сокола нахмурене, роздратоване обличчя. Він гостро сказав:

— Вважаю, краще замовчіть. Ви мені теж набридли.

Сокіл спалахнув, його обличчя почервоніло. Він закричав:

— Це що за брутальність? Та я…

Але Ван Лун не дав йому закінчити фразу. Він уже стояв біля Вадима Сергійовича з занесеною рукою, великий і грізний. Крізь зціплені зуби він люто прошипів: