Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Та коли, десь по десятій годині, стукнули вихідні двері — в підвалах запанувала мертва тиша. На порозі став латиш, вартовий комендант із списком в руці. Вичитавши голосно кільканадцять прізвищ, весело махнув рукою.

— Збирайся з річами! Раз-два! Живо!

Викликані розгублено збирали манатки, прощалися з сусідами. У всіх в очах стояло болюче питання: смерть чи воля?

Перед тим ми розмовляли трохи із симпатичним старичком в окулярах. Він оповів нам, що працював механіком на фабриці Єльворті, що забрали його за чиїмсь доносом без всякої вини, що він хворіє на серце та, що колиб його розстріляли, то жінка і шестеро дітей з голоду пропадуть.

Коли латиш вичитав прізвища, він весь затрусився і, піднявшися з сінника, розгублено дивився на двері, рухаючи побілілими губами, неначе хотів щось запитати, та вони не слухалися.

— Лашенко, збирайтеся — вас викликали! — крикнув до нього хтось із в'язнів.

Лашенко вхопився за груди і як підрізаний впав на свій сирник.

Якийсь в'язень — лікар-ствердив смерть.

Латиш пройшов між в'язнями і, помацавши живчика, сплюнув.

— От дурень! Його на волю викликають, а він помер. А під ворітьми жінка дожидає, — сказав слідчий, що звільняє сьогодні.

Викликаних забрали. Лашенка два червоноармійці поволікли за ноги на двір. Удвох з Гнатом лягаємо спати на його сінник.

Почалася низка нових допитів.

Умовившися з Зінкевичем, щоби брехати в одно, потрошки «признаємося» про Холодний Яр, та скоро переконуємося, що особісти хочуть лише витягнути із нас, що ми знаєм, а потім розстріляти. Не такі вже вони дурні, щоби послати нас з відділом до Холодного Яру.

Незадоволений із наших «признань» начальник відділу, викликавши мене через тиждень, став вичитувати «нотацію», що я не хочу стати червоним командіром і сам напрошуюся, щоб мене розстріляли. Та їм не спішно… Відправлять нас до тюрми, а коли мені захочеться жити, то щоби написав йому коротеньку заяву через тюремну адміністрацію і він пришле за мною авто. Те саме сказав Зінкевичеві.

Відпроваджували нас до тюрми, зв'язаними, вісім червоноармійців, що дуже уважно ставилися до свого обов'язку.

За містом в груди вдарив легкий степовий вітер. Цей подих волі п'янив мозок і стискав серце нездійснимими бажаннями.

Після реєстрації в конторі тюрми, дозорці запровадили нас до одиночного корпусу і розсадили по різних одиночках.

Єлісаветградська каторжна тюрма була тюрмою нового типу. В одиночці — приковане до стіни залізне ліжко, такий самий столик і стільчик. На столику мідний збан і їдунка. В окованих залізом дверях — досить великий чотирьохкутний виріз, що закривається дощинкою на завісах. Через нього подавалася їжа і вода.

На залізній рідкій решітці ліжка не було нічого окрім кількох жмутків зів'ялої трави, яку очевидно приніс знадвору попередній мешканець. Від такої «постелі» — голі дошки — річ для спання без порівняння вигідніша. Жалкую, що не захопив з собою із чека того жіночого саку. Від Галіної сорочки залізо м'якшим не ставало, а до тіла, в різних місцях, не можна приторкнутися. Ранки на тілі пороз'ятрувалися від бруду та подражнень і треба було залізної волі, щоби не дряпати собі до крови шкіру, босі ноги гостро відчували вохкий холод залізо-бетонової підлоги. Їсти давали пів фунта гливкого хліба, черпак пісної рідкої юшки на обід, та горячу воду у вечері. А організм вимагав «матеріялу» на латання своїх дірок. Апетит був такий «вовчий», що нераз, дивлючися на свою постіль, задумуюся над тим, як би смакувала чоловікові трава. Коли ранком дозорець відімкнув камеру, бачу, що на моїх дверях крейдою написане моє прізвище й холодноярський псевдонім. (Його виказав начміл, що чув як до мене зверталися хлопці у Розуміївському лісі). Нижче було написане обвинувачення: «Служба в армії Петлюри і в банді Холодного Яру. Напади на міста й совітські установи. Вбивства червоноармійців та партійних працьовників. Захоплений із зброєю в руках».

Свідоцтво — вистарчаюче.