Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Табор зробили в густому чагарнику далеко від доріг. Поснідавши салом та хлібом і давши їсти коням, ознайомлюємо весь відділ з метою маршу і подробицями операції. Увечері підійдемо під місто з таким розрахунком, щоби впасти до нього після півночі і до світу все скінчити. За провідника має бути місцевий повстанчий ватажок Кваша, який дав знати до Холодного Яру про прибуття транспорту зброї. Він має дожидати нас на цих хуторах, подавши заздалегідь прізвища трьох селян, де його можна буде найти.

Взявши з собою Оробка і одного козака, котрий добре знав тут місцевість і населення, іду розшукувати Квашу. Заходимо до садиби, що стояла окремо недалеко лісу. Господар, який тесав щось на дворі, запитливо придивляється до нас.

— Добридень, дядьку Степане! Немає у вас «лісника з Бовтиша»?

Дядько Степан усміхнувся.

— Доброго здоровля! Ночував учора в мене. Сьогодні у Гриця був, зайдіть — він вас зведе.

Заходимо до показаної господарем другої садиби і довідуємося, що Кваша і повстанець з під самого Ново-Миргорода — Дорошенко — ночували і удосвіта пішли до лісу. Де і як знайти їх — господар знає. Збираємося іти до лісу та в цей час господар затримав свій погляд на дорозі.

— Щось чуже їде. Сховайтеся но хлопці за клуню. На дорозі видніла бричка, яка наближалася в нашому напрямку. Підношу далековид. На бричці, крім візника, двоє людей. Один у військовому, з рушницею між ногами. Непомітно виходимо на город і лягаємо за густою терниною на окопі, над дорогою.

Коли бричка порівнялася з нами, вискакуємо на дорогу.

— Руки догори!

Візник злякано стримав коні і всі піднесли руки. Відбираємо два револьвери, рушницю, особисті документи, теку набиту совітськими грішми, директивами та обіжниками комуністичної партії.

У наші руки попався парторганізатор Єлисаветського повіту — Пірко, який в супроводі начальника волосної міліції їздив по селах для організації партійних осередків. Оба українці. Зрозумівши, з ким мають діло, начміл лепече про те, що його примусили служити, що він служив в українській армії, розпинається удоводнюючи свою любов до «неньки України».

Пірко зблід, але тримає себе спокійно. Забираємо їх з бричкою до табору, пославши селянина, щоби сам привіз Квашу на місце, де ми стоїмо.

На допиті начміл вивалює все, що знає, «сипле» Пірка, рятуючи себе. Візник-молдаван, який постійно служив у начміла, «сипле» на обох, доказуючи свою непричасність.

Пірко, пригноблено-спокійний, відповідає неохоче. На запитання — як він, українець, може прикладати свою руку до терору і знущання над українським селянином, відповідає, що цього вимагає пролетарська революція, що він сам не погоджується з деякими заходами совітської влади, але як солдат партії — виконує її накази.

Порадившися з Зінкевичем, рішаєм Пірка розстріляти, а начміла і візника звільнити перед виступом з лісу.

Проти цього обурюється Чорнота.

— Мусимо постріляти всіх. Зрештою, як хочете гратися у гуманістів, то візника можете звільнити. Тільки перед тим відріжте йому язик і виколіть очі, бо він бачив коло чиєї хати їх перестріли і пізнав хлопця, який був з Юрком. А у того в Розуміївці батько і хата… Щодо начміла-то скоріше погоджуся відпустити Пірка як його. Пірко чесний ворог, а це сволота.

Мене і Зінкевича підтримало ще кілька старшин, які були в складі відділу. Не можна вбивати без розбору! Чи мало наших душею людей, під цей час обставини примушують служити червоним! За візника вступився козак, якого він знав. Молдаван поклявся йому, що нічого нікому не скаже. В цей час до табору прийшли Кваша і Дорошенко. Кваша підтримав наш погляд, натомість його товариш погляд Чорноти, що начміла треба розстріляти.

За нами була більшість — рішення не змінили. Підвечір з трьома козаками веду Пірка до лісу.

Поведінка його мені подобалася. Коли прийшли на невелику прогалину в лісі, питаю його чи не хоче написати листа комусь з родичів. Зпочатку попросив паперу і олівця, та потім махнув рукою.