Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Хорунжий такий був. Документ у мене правдивий. Булоби тільки зле, якби знайшовся хтось з того полку або з сусідніх. Про це треба «рознюхати» заздалегідь.

— У хлопців довідаємося. Вони знають усіх.

«Товариша» це заспокоїло і він, набравши гумору, починає оповідати мені про свої минулі пригоди між «бандитами». Оповідає про сцени розстрілів у київській ЧК, в яких брав безпосередню участь, вихваляючися своєю сміливістю та жорстокістю. З цієї розмови видно, що розуму у хлопця не багато, але нахабної сміливости, дійсно, не бракує, доказом чого була ця «прогулька» зо мною до «Холодного Яру». Каже, що походить з Києва, але говорить з виразами, яких уживають селяни на Чернігівщині.

Обійшовши полем Грушівку, йдемо лісом в напрямку Мотриного манастиря.

Розпитує мене, чи в манастирі є тепер бандити. Висловлює бажання оглянути манастир, але я, не бажаючи гаяти часу, відмовляю його. Не доходячи до манастиря, беремо напрямок на Мельничанські хутори.

Балакучість «товариша» зникла. Йшов задуманий, час до часу запитуючи, чи ще далеко. З наближенням до цілі ставав все сумніший. В задумі машинально обмацував і розправляв ковнір своєї блюзки. Коли я сказав, що лишилося йти не більше кілометра — став.

— Відпічнемо трохи.

Ліг горілиць на траву і якийсь час лежав мовчки, закривши очі руками.

Коли я запропонував іти дальше, він підвівся на ліктеві і сумно подивився на мене.

Сказав:

— Знаєте, нам, певне, не пощастить. У мене передчуття якесь недобре… чогось серце ниє…

— Дурниці. Я певний, що все буде добре.

— Бачте, я вірю в передчуття. У мене вже був такий випадок. Щоби був не вернувся, вже давно зігнивби. І от тепер таке саме почуття, як тоді. Знаєте що? Краще вернемося, і я поїду до Чигирина на Олександрівку. Потім побачу, що робити. На всякий випадок дасте мені записку до кого-небудь із ваших хлопців.

Пробую ще вговорювати його, але він постановлює таки вернутися і завертає по просіці назад.

Плян завести його до хлопців і дещо випитати — пропадав.

Треба кінчати справу в лісі.

Побалакавши трохи про своє «бажання перейти з міліції на службу до чека», пускаю його на крок вперед і витягаю свого «Кольта». Коли наблизив револьвер до його потилиці, готовлючися до стрілу — він нагло обернувся, доторкнувшись виском люфи. Натискаю язичок. Підскочивши, впав наперед, навзнак, широко розкинувши руки. Якийсь час дивлюся в його злякано-розкриті мертві очі. Передчуття не обдурило… Тільки не сказало, що небезпека була з ним, а не перед ним.

Забираю йому з кишень два револьвери з великим запасом набоїв і старенький цератовий портфель. У портфелі три посвідки, видані в різний час Богданівським полком Жілінському, декілька світлин-груп українських старшин і козаків, його фотографія в українському військовому однострою. Зроблена видно недавно, та нарочито потерта і побруджена. На одній світлині записані на другому боці дві адреси без прізвищ в Одесі. Крім цього в портфелі декілька тисяч гривень, трохи «миколаївських» грошей, трохи совітських і чотири золоті п'ятки. Посвідки київської губчека, яку він показував нам на стації, при нім не було. Видно знищив, коли очікував на мене.

Не знайшовши при ньому жодного папірця, яким він міг би вилегітимуватися в чигиринській чека, пригадую собі те машинальне обмацування ковніра в задумі. Розрізую той ковнір і виймаю з нього зложений пасмою кавалок тонкого полотна. Друкований на машині шифрований лист. З смертю «Жілінського» зникла можливість довідатися щось про заміри чека.

Знайшовши на Мельничанських хуторах отамана, оповідаю йому про випадок і передаю забрані у чекіста річі і гроші. В поворотну дорогу відпроваджують мене два хлопці з рискалями, які ідуть закопати в лісі «товариша». Чорнота був дуже не задоволений, що я не зумів доставити «товариша» до штабу бодай раненим.