Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Москва не брала з них податків, не брала до війська, була задоволена, що вони не відновлюють боротьби. Часом голодний і обідраний, кавказець за жадні скарби не віддавав і не продавав прадідівських кинджала та шаблі і в цьому був весь секрет пошани до нього. Племена, які налічували заледви кількасот тисяч людей, примушували переможного ворога шанувати свої звичаї, мову, релігію, а колиб кабардинців чи хевсурів було сорок міліонів — то повір мені, Москва із своїми шестидесяти міліонами — в решеті б у них танцювала!

А полюбуйся нашим нащадком великих прадідів, що потрясали колись мурами Царгороду! Навіть у свому бойовому гимнові він називає ворогів не інакше як ласкаво, «воріженьками», які мають від чогось згинути як роса на сонці, бо він сам задобрий і залінивий, щоб розбити їм голови.

К чорту наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний павячий хвіст, а вовчі зуби. Бо коли ми їх не будемо мати і не примусимо наших «приятелів» шанувати їх — Україна ніколи не буде щасливою.

Я христіянин і вірую в Бога, але я не згоджуюся з Христовим заповітом підставляти праву щоку, як тобі приліпять ляша по лівій. Така засада для українців погубна, бо маємо таких добрих сусідів, що будуть бити поки влізе і соромно їм ніколи не стане, бо б'ють вони нас не для розваги, а тому, що їм потрібні багатцтва нашого краю.

Багато мені не подобається з того, як ми взялися до справи…

Хочеш, я тобі дам почитати останні книжечки Леніна про тактику боротьби і організацію влади. Я б усіх наших міністрів засадив на шкільну лавку вивчити їх, дописавши дещо між рядками. Нас б'ють без сентиментів. Але, знаєш, це — добре. І чим більше будуть бити і знущатися — тим краще. Ні один народ не пережив того, що тепер переживає Україна, але й нікому це так не йшло не користь, як іде українцеві. Це перетворить лінивого українського вола на хижого звіра, який, вирвавшися колись на волю, як побачить, що хтось знову протягає до нього лапу — не буде ждати, поки треба буде оборонятися, а сам буде нападати.

Уяви собі, що булоби з нашими бідними ворогами, якби хоч на половині України була така холодноярщина?

От я, маленький Андрій Чорнота, можу вдарити зараз у великий монастирський дзвін і 6–7 найближчих сіл через пару годин дадуть десять тисяч боєвиків, дивізію війська, і то війська, яке не знає полону, що не має права на далекий відступ, бо залишає ворогові хати і родини. А скільки давала вся Україна на заклик свого уряду?

Колиб ми цього року перемогли, з усієї України одні холодноярці малиби право сказати: Ми не пустили ворога в свої хати, не годували його своїм хлібом, не дали йому своїх синів на гарматне м'ясо.

Андрій говоривби ще певно довго, та з церкви понеслися тривожні вдари малого дзвона.

— Ого! Якась новина. Мабуть, большевиків чорт звідкись несе…

Ми зійшли з валу і побігли до манастиря.

У дворі, по діловому, без криків і метушні, йшла збірка.

Із стаєн виводили осідланих коней. Запрягали тачанки з кулеметами, які по черзі оглядав Левадний, сам затягаючи в них стрічки з набоями.

Піші козаки гуртувалися коло лубенців, що на дворі вже затягували свої складні англійські патронташі.

З дверей будинків визирали злякані черниці. До Чорноти підбіг зхвильований командир булавної сотні:

— Андрію, большевики в Лубенських хуторах!

— Так чого ж ти залякався? Можна би подумати, що вже твою келію заняли. Скільки?

— Ось іде селянин, що прискакав верхи…

До нас підійшов старшого віку дядько в киреї.