Розділ «ХОЧУ ЛІТАТИ! Казкова повість»

— Не вдавай дурника, ми все знаємо! — сказала Наталка.

— Та що розказувати! — відвернувся Кучма. — Продав я колись весняний сон, — мабуть, найкращий у житті, — якомусь дідуганові. Коли продавав, думав: нічого, пусте! Посплю й без сну. Навіть краще спатися буде, коли снів нема. А воно — навпаки! Лягаєш — і ніби у морок пірнув: чорно-чорно. Раніше сни тобі сняться — веселі, цікаві, а тепер — нічогісінько!.. Прокидаєшся вранці сам не свій, немов тобі хто по голові надавав. Та коли б тільки це, а то більше не вмію…

Кучма раптом перелякано глянув на нас і хутко зціпив зуби.

— Ти чого? — стривожився Борька. — Чого замовк? Кажи: що ж ти більше не вмієш?!

— Мм-ммм… — тільки й промимрив Володька, не розтуляючи рота.

— Ти що, захворів? — штовхнув його Ігор. — Може, тебе інфаркт ухопив? Може, водички тобі? — Він узяв зі столу чашку й попрямував до крана.

— Не треба мені ніякої водички! — закричав раптом Володька. — І взагалі — ідіть собі, дайте людині спокій.

— О, хворий одужав! — засміявся Ігор. — Та ще й як голосно кричить! Ну, катай тоді далі.

— Нічого я більше вам не скажу! — відрізав Кучма.

— Заспокойся, Вовочко, — встряла Наталка. — Не хвилюйся так. Не хочеться — то й не кажи… А ви, хлопчики, совість майте! В людини горе, а ви причепилися.

— А я?! — образився Борис. — А в мене, виходить, не горе? Так собі, дрібничка? А я, між іншим, хочу знати, що мене чекає!

— Ну годі вже, годі, — сказала Наталка лагідно і звернулася знов до Володьки: — Вовцю, а навіщо ж ти йому й потім сни продавав? Продав одного, побачив, що вийшло, то й кинув би.

— А глянув би я на тебе, що б ти робила! Дід же отой, коли купив перший сон, сказав, що тепер я — в його руках. Як не продаватиму й далі, він таких жахів напустить, ого-го! От і завтра, із самого ранку, я мушу нести свій сон, який міг би й сам подивитися, Капітону, щоб він, бачте, міг удень, після обіду, подрімати! — І Володька зі злістю висмикнув із кишені пробірку.

— Давай сюди! — простягнув я за нею руку. Та Володька відскочив від мене, мов ужалений, і закричав:

— Не дам! Не займай! Боюся!

— Чого ти боїшся? — здивувалася Наталка.

— А того, що не хочу нових жахів!

— І ти віриш, що Капітон таки й справді може якісь жахи напускати? — посміхнувся Ігор.

— Ти б теж повірив! Одного разу я не схотів, так він мені такого вночі наробив — я ледь не вмер. — Обличчя у Володьки при згадці про ту ніч поблідло, губи його затремтіли.

Ніхто з нас навіть поспитати не наважився, що ж саме наробив. дідуган.