Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— От іменно — більше нікуди!

— Ну точно, я тобі кажу! Все село вже знає, як ти солдатів привів, як ти листи врятував. Баба Мокрина день і ніч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церкві за тебе молебень служив.

— Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там…

— Ну, слово честі! Хлопці заздрять тобі несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Він теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у воді загубив. І ставника сам собі під оком поставив, десь об одвірок гепнувся від ентузіазму… А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. І навіть оком не зморгнув. Отак у розпанаханій до самісінького вечора таскав людські речі. А Антончик ледь не потонув. Він же, знаєш, плаває поганенько, а поліз у кошару вівці Мазниченкові рятувать. Такий, знаєш…

Павлуша глянув на мене й загнувся.

— Ну що ж… молодці хлопці, — зітхнув я.

— Взагалі-то молодці, звичайно, я й сам не думав… — Але… але всі вони пігмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось із них отак пірнув би у затоплену хату через вікно? Ні за які бублики! Та що…

— Ага! — криво усміхнувся я. — Ну добре… А як там взагалі?

— Взагалі нічого… Порядок! Життя нормалізується, як пишуть кореспонденти. Відновлюються комунікації, відбудовуються пошкоджені об'єкти. Підприємства і установи працюють нормально — і сільмаг, і перукарня, і лазня… Незважаючи на стихійне лихо, колгоспники артілі вчасно приступили до роботи — вийшли на поля і ферми. Коротше, в боротьбі з стихією радянські люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всіх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалі, я тобі скажу, хто таки молодці — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навіть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навіть не знаєш, який ти молодець, що їх привів. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!

— Та йди ти! І без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при мені дзвонив уже полковникові. Так що…

— Ну й що! Однак ти їх привів. Ти! А хто ж! І чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..

Я усміхнувся.

«Ех, Павлушо мій дорогий! — подумав я. — Що це ти говориш! Я люблю скромничати! От іменно! Вже що-що, а скромничати ні я, ні ти не любимо. Це всі знають. Швидше навпаки».

Але я не став з ним сперечатися. Мені так було добре, що ото він сидів на ліжку і балакав зі мною! Так було радісно, і я боявся, щоб він не пішов.

А він ніби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато і сказав:

— Ну я піду, мабуть… Тобі спокій потрібен…

— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.

— Та я б посидів, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…

— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.

— Та ти не ображайся. Я ще забіжу. Ти, головне, відпочивай, добре їж і видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!