Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Та дідько з нею. Як нога?

Нога біля кісточки страшенно боліла, не можна було доторкнутися, не те, що стати. І буквально на очах почала пухнути, набрякати. Але я сказав:

— Та нічого, пройде. Заживе, як на собаці…

Але Павлуша по моєму обличчю бачив, що з ногою негаразд.

— Поїхали, — рішуче сказав він і взявся за весло. Коли ми вибралися з хати, Павлуша підвівся і почав гребти навстоячки. У нас майже всі на плоскодонках так гребуть. І весло для цього робиться спеціально довге. Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть коротким веслом на довбанці. А це була плоскодонка. і я б зараз гребти не зміг. Біль у нозі не припинявся. Він оддавав навіть у серце. «Невже зламав?» — з тривогою подумав я.

Вже зовсім розвиднялось. Туман рідшав, і стало видно жвавий рух на затопленій вулиці. Між хат, повіток і садків снували бронетранспортери, десь далі в глиб села гурчали тягачі й машини, розтягаючи завали й те, що було на їхньому шляху. І всюди майоріли зелені солдатські гімнастерки. Чим ближче ми підпливали, тим більше ставало людей. Здавалося, геть усе село зараз тут, на затопленому кутку. і ніхто не сидів склавши руки. Всі щось робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.

Он Галина Сидорівна у спортивному костюмі промайнула на горищі хати. А там дід Салимон. А он хлопці — Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На борту бронетранспортера їдуть, і в кожного в руках по дві курки. А обличчя такі геройські, що куди там…

А я. Це було так безглуздо — саме зараз, коли таке робиться, коли геть усе село, старі й малі, допомагають потерпілим — зламати ногу' Так було безглуздо, що я мало не плакав і як я доберуся додому?

Ну, довезе мене Павлуша на човні до сухого, а далі як? На одній нозі стрибати? Не дострибаю — далеко. А людям хіба до мене зараз! Ще зі мною возитися. І тут я згадав про свого Вороного, про велосипед свій. Це ж він на триста п'ятдесят першому лишився. Мабуть, завезли його і скинули разом з домашнім скарбом баби Мокрини. Не те, що я боюсь, щоб не пропав. Не пропаде він. Нічого з ним не станеться. Баба Мокрина оддасть, звичайно. Просто, якби був, я б попросив, і Павлуша якось допхав би мене на ньому додому. А так…

Тільки я встиг подумати це, як побачив, що назустріч нам суне триста п'ятдесят перший, і старший лейтенант Пайчадзе махає мені рукою.

— Гей, забери своє добро!

Бронетранспортер був уже порожній.

«Як швидко вони обернулися, молодці!», — подумав я. Порівнявшись з нами, бронетранспортер спинився. Пайчадзе, перехилившись через борт, спустив у човна велосипед.

— Держи свою тачку, да, — він підморгнув мені й усміхнувся.

— Спасибі, — сказав я й усміхнувся у відповідь. Хоч мені було зовсім не до сміху, бо, опускаючи велосипед, він зачепив мене колесом по нозі і так заболіло, що я аж зубами скрипнув. Але я не хотів, щоб солдати знали про мою ногу. Тільки тепер я роздивився, які вони всі втомлені, змучені. Очі у всіх червоні, губи обвітрені, потріскані, на щоках, три дні не голених, брудна щетина. Вони ж ото тільки-тільки були лягли відпочити після триденного важкого походу, а тут знову таке. Але трималися вони бадьоро, ці зовсім молоді ще солдати. І мені було соромно зараз перед ними за свою ногу, за своє безсилля. І я хотів, щоб вони швидше од'їхали, щоб нічого не помітили.

Пайчадзе кинув мені ватник, чоботи і сказав:

— Вдягни, бо ти оно синій, як пуп… Поєхалі! Разворачивай тачку і давай он до тієї хати!

Останні слова були сказані вже водієві. Все в того Пайчадзе було «тачка»: і велосипед, і бронетранспортер. Але чимось мені це подобалося, щось у цьому було симпатичне. Може, тому, що сам він був страшенно симпатичний, з отих хлопців, які в іграх завжди бувають Щорсами і Чапаевими. і командував він солдатами по хлоп'ячому просто, без начальницького тону. і я подумав, що як мені коли-небудь у житті доведеться командувати, я буду командувати саме отак.

Триста п'ятдесят перший од'їхав.

Через якусь хвилину човен черкнув дном об землю.