Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Цікаво — чи плакав би тоді Павлуша? Мабуть, що ні. Звісно, не сміявся б. Був би серйозний для годиться. Губи отак стулював би, як він уміє, коли йому Галина Сидорівна накачку дає. Але не плакав би. Ішов би за труною моєю у парі з Гребенючкою, зиркав на неї і думав: «Хоч би швидше скінчився тон похорон та піти б малювати її портрет».

А я за законами фізики перетворюся на привид і темними негожими ночами витатиму на кладовищі над могилами. О господи! Як це сумно й нецікаво без кінця і краю весь час витати на кладовищі.

Невже це справді привиди витають тільки на кладовищі?

Хоч би на стадіоні під час футболу, то ще півбіди, а на кладовищі… О-о-о… Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволіти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нічого.

— Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? — почув я раптом лагідний голос і аж здригнувся. Звів голову — назустріч мені йшла баба Мокрина. Тю! Тільки-но: «щоб вас черва сточила», і враз «синку» — голос медом точиться.

— Розумію, розумію тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятінні. Думки суєтні, мирські поступаються місцем думкам високим, духовним. Про життя і смерть, про суть усього сущого…

Мені стало моторошно — вона ніби читала мої думки.

— Не тривожся, янголе, радіти, а не сумувати треба. Адже саме тобі явилося видіння, тобі сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усі.

Я насупив брови — ич, куди забирає! Вона одразу помітила це.

— Ну чого вже надувся, як миша на купу? Думаєш, баба тебе агітує, хоче у монахи записати. Та боронь боже! Будь собі піонером, грай на барабані, сурми в сурму. Коли ж його на барабані пограти, як не в твої роки… Але… не так воно в житті просто, як здається, як по радіо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди і не знають. От бач, ти привида живого сфотографував… і хто його зна, може, хтось колись доведе, що є вища сила, яку ми, старі люди, богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нічого, опаплюжувати те, у що люди віками вірили. Поки що вся історія точно по біблії йде. От ти не читав же, синку, біблії? Не читав?

Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще «Миколу Джерю» не читав, якого за програмою треба, не те що біблію.

— От бачиш, а кричиш — «Передайте привіт Варварі-великомучениці!» Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона великомучениця, за що муки прийняла і скільки людям помогла… Господи, сохрани і помилуй! — Баба перехрестилася.

У мене голова йшла обертом. Я відчув, як твердий матеріалістичний грунт, на якому я стояв усе своє свідоме піонерське життя, захитався піді мною. Не те, що я одразу повірив у бога. Ні! Але якась непевність слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокій і розгубленість опанували мною.

Я відчув, що якщо зараз не переб'ю бабу Мокрину, дозволю їй говорити далі, не спитаю її щось, то може статися страшне — світ перевернеться для мене, і я стану іншим, не таким, як досі, не таким, як усі хлопці. І страх мене охопив великий.

— Бабо, — сказав я, ще не знаючи, що спитати, і боячись, що вона знову заговорить. — Бабо… А скажіть-но мені, бабо, будь ласка…

— Що? Що, голубе? — беззубий бабин рот розтягнувся од вуха до вуха в улесливій усмішці.

— А скажіть… а привиди тільки на кладовищах бувають? Ге?

Та вона не встигла відповісти. Здаля, з кінця вулиці, почувся крик моєї сестрички Яришки:

— Яво-о! Іди, тебе дід кличе-є!

Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.