Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Дуже просто — од руки. Як Пушкін і Шевченко. Деякі письменники пишуть тепер на машинці. Ми не будемо. По-перше, з нашим умінням одну сторінку три дні треба мучити. По-друге, хто нам дозволить цокати у сільраді на машинці. Правда, є ще в Кекала, але він своєї машинки конкурентам не дасть. Він сам щодня цокає.

В якій формі будемо писати?

Прозою… Тільки прозою. Ніяких віршів. І все — як було. Нічого не брешучи і не додаючи (хіба що, як воно у письменників називається, «художні деталі»). і писати будемо від першої особи (так завжди щиріше виходить). Та й смішно називати себе самих «вони».

Ми — це ми, звичайно.

Але весь час писати «ми» теж якось воно не той… Кожен окремо нічого зробити не може. Ні чхнути, ні почухатись, ні в носі поколупати. Треба писати «ми чхнули», «ми почухалися», «ми поколупали в носі»… Дурниця якась! Чого це я мушу чхати або чухатись, коли не хочеться! Тільки «за компанію»?! Та й зовсім воно не художньо виходить.

Думали ми думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати вроді як один — «я». А другий — уже по імені. Першу книжку один буде «я», другу другий.

Кому першим бути «я» — жеребкували тут же одразу. Випало мені.

Ява спохмурнів, йому дуже хотілося першим бути «я»: і ідея ж його, і взагалі він звик завжди перед вести. Він, мабуть, розраховував на моє благородство, — що я запропоную: «Будь ти, Яво, першим…» Але я не запропонував. Мені не хотілося на цей раз бути благородним, мені хотілося бути «я»… тим більше, раз чесно випало. Я ж не махлював. Ява, звичайно, не став сперечатися.

— А назва, знаєш, буде яка? — сказав він. — «Незнайомець з тринадцятої квартири» або «Злодії шукають потерпілого». Здорово? і підзаголовок «Пригодницька повість…» Читачі у черзі стоятимуть… Га?

— Здорово, — сказав я.

Хоча назва мені не зовсім подобалась. Дуже вже детективна, несерйозна. Мені б хотілося, щоб була якась романтична, піднесена…

Але відміняти Явину назву після того, як він не став «я», — було б свинство.

Так і лишилося: «Незнайомець з тринадцятої квартири. або Злодії шукають потерпілого». Пригодницька повість.

Ми почали обговорювати план книжки. Значить, так: починаємо з того, як ми приїхали в Київ, і про пригоду з ночвами у метро, і про Явине вухо, і про Будку… Потім — про пляж, про незнайомця з тринадцятої квартири, про годинник… Словом, про все-все, що з нами трапилося. І кінчаємо тим, як ми провалилися на «Ревізорі». Чесно! Письменники передусім повинні бути чесними.

Ми підводимося з землі і розправляємо плечі. і нам здається, що головами ми упираємося в самісінькі небеса. Ява одним вухом навіть якусь зірку збив — ондо покотилася…

Ну — все!

Завтра ми купуємо у сільмазі великого загального зошита в лінійку, три авторучки (одна про запас!), сідаємо й пишемо.

Пишемо, пишемо, пишемо…

Тоді надсилаємо…

Тоді доробляємо, доробляємо, доробляємо…