Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Тут мене мати вгледіла і покликала обідати.

Після обіду аж до самісінького смерку ходив я по селу як неприкаяний. Місця собі не знаходив.

Опустився на землю синій вечір. Засвітилися в хатах вікна, чорний морок садків прокреслюючи.

Сів я попід Явиним тином і вирішив — хоч до ранку сидітиму, а дочекаюся Щоб зручніше — сіна в сусідів через дорогу наскуб з копиці. Та тільки вмостився гарненько, зирк — Ява. Повільно-повільно, як привид, суне.

Підхопивсь я, зірвався на рівні ноги, хотів кинутися до нього, та враз і став Збагнув — не до мене йому зараз, перед відповідальною «товариською» зустріччю з дідом. І не озвався до Яви, не ворухнувся навіть, щоб не виказати, що тут я.

Похиливши свою грішну голову, мов приречений на ешафот, важко зійшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.

А я дивлюсь на освітлене вікно хати, затамувавши подих. Мелькають у вікні тіні, чути гнівний голос діда Варави — все це свідчить про те, що «товариська» зустріч почалася одразу з рахунку один — нуль не на Явину користь.

І при кожному звуку, при кожному руху тіней сіпаюся, здригаюсь я, наче то зі мною проводить «матч» дід Варава.

РОЗДІЛ VIII. Що трапилось з Явою. «Не поїду я…» «Дітей б'ють тільки імперіалісти…»

Ранок був сонячний і лискучий, як нові черевики.

Не ранок, а пісня дзвінка піонерська.

Та серце моє не співало, ні. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.

Я підхопився і прожогом кинувся до нього — як же ж він там, як?

Проскочив город і біля кривої груші спинився.

Ява сидів на призьбі, по—старечому згорбившись над дерев'яними ночвами—ваганами, і різав картоплю й буряки для льохи.

Я застиг, розгублений. Я не пізнав його. Хіба це він, геройський Ява, отой, що перший з усіх хлопців стрибонув із самісінького вершечка старої верби в річку? Той, що випустив у клубі на лекції пугутькало? Що повісив дідові підштаники на телевізійну антену? Ні, це не він! Це якийсь нещасний пригнічений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! І тут я згадав про свою четвірку. Четвірку за диктант. І мені стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвірку за екзамен! Та хіба я хотів! Я ж зовсім не старався. Це ж випадково. О, скільки б я зараз дав, щоб у мене була трійка (хоча б трійка, я не кажу вже про одиницю чи двійку)! Як мені було б легше! Наскільки краще я почував би себе перед Явою! Між нами не було б такої прірви.

Я ще вчора дізнався про ту четвірку. Коли блукав по селу. Мені сказала про це Гребенючка.

За правилами оцінку повинні оголосити тільки сьогодні. Але хіба ж учні дочекалися б? У півкласу інфаркт був би. і коли Галина Сидорівна замкнулася з асистентом Миколою Івановичем перевіряти диктанти, ніхто й не ворухнувся, щоб іти додому. Товклися біля школи і не розходились. Двічі виходив Микола Іванович на ганок покурити і казав «Чого ви? Йдіть додому. Все одно сьогодні не скажемо. Взавтра на батьківських зборах». Потупцяються учні трошки, посунуть до воріт. Потім зирк — хтось лишився. «Еге, — думає кожен, — він останеться і узнає, а я, як дурний, дома сидітиму. Ні!» І назад. Спершу тихо було, потім дівчатка «класи» на землі понамальовували, застрибали на одній нозі, хлопці в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. І дочекалися. Вийшла Галина Сидорівна — як кинулися! Хлопці мовчать, тільки сопуть, а дівчатка, як сороки: «Галино Сидорівно, ну скажіть! Галино Сидорівно, ну будь ласка! Галино Сидорівно, дорогенька» Вчителька спершу не хотіла, та хіба одчепишся…

Все це мені Гребенючка—розповіла, на вулиці зустрівши. І про четвірку сказала. І нащо вона мою оцінку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очі Яві дивитись. Ондо він і голови не підводить. За одну ніч змарнів як.

Я підійшов до нього.