Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Біля колодязя паровий двигун на примусі, про який я говорив, і схожа на гармату ота гідрогазова поливальниця. Та взагалі всіх хитромудрих штуковин і пристроїв не злічити.

Ні, недаремно прозвали його Едісон Фарадейович (насправді він Антон Фадейович). Але то прізвисько не образливе, вимовляли його люди лагідно, бо всі любили старого.

Він високий, худий, кощавий і весь якийсь аж світиться — волосся світле, брови світлі, вії світлі, — не зрозумієш, чи то він такий блондин, чи то сивий (років йому під сімдесят), а от очі голубі-голубі, аж сині.

Він не з наших країв, прихідько, десь з-під Тамбова. «Руський человек», як каже дід Салимон. Років п'ятдесят тому у громадянську він воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тоді молода була) і зачепився на все життя.

Був він добряга, якого світ не бачив.

Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, — останнє оддавав. і весь час усміхався. Сердився він тільки тоді, коли бачив подерту якимось «юним читачем» бібліотечну книгу.

— Ех — казав він, — і який же це академік читав! Дав би я йому по западному полушарію!

Але ніхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав він по «западному полушарію».

Дітей він любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали — ні дітей, ні онуків. Жили тільки удвох. І весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, — просто навіть незручно. Останнім часом, місяців зо два уже, баба Оксана хворіла, лежала у районній лікарні, і Фарадейович через день їздив туди. І сьогодні якраз поїхав — ми точно знали.

А в цей час Книш…

Сховавшися у кущах попід тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабіни і звідти показалося спершу Книшеве сідало у лиснючих забруднених штанях, а потім уже весь Книш, — обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землі, як канатоходець, він пішов до хвіртки. Штовхнув її ногою. Рраз! — фанерний чоловічок з-за кущів: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!» Книш механічно кивнув йому, як живому, і на ганочок. Рипнули двері (Фарадейович ніколи не замикав своєї хати), і Книш зник усередині.

— Хоче висадити Фарадейовича в повітря, — метнув на мене Ява гострий погляд.

— Нащо?!

— Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, Ява багатозначно тицьнув відстовбурченим пальцем кудись убік — за океан.

І враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловісний кабінет. За величезним столом сидить страшний генерал із свастикою на рукаві. Перед ним виструнчились Книш і Бурмило. Генерал дістає з шухляди пачки грошей і кидає на стіл. Книш і Бурмило хапають гроші і пожадливо запихають у кишені, за пазуху. Генерал щось наказує і робить руками жест, показуючи вибух. Книш і Бурмило, киваючи, задкують до дверей.

…Вибухає, летить у повітря хатинка Фарадейовича… І тут — шосе. На крутому повороті мчать на мотоциклах Книш і Бурмило. Бурмило мокрий, у масці від акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах — ми з Явою. Раз у раз Книш обертається і стріляє в нас з пістолета. Свистять кулі, шалено ревуть мотори… Мужні наші обличчя сповнені героїзму і відваги.

Потім — хоп! — моторолери вислизають з-під нас, мчать по шосе і зникають… І от ми уже на трибуні в оточенні генералів, знатних людей, трохи не членів уряду. На наших грудях виблискують новенькі медалі «За отвагу». Внизу — море людей. Вони тримають наші портрети і транспаранти з написами: «Слава героям!», «Хай живуть Ява і Павлуша!», «Назвемо Київське метро іменами героїв!», «Перейменуємо Поштову площу на площу імені Яви і Павлуші!» Оркестр грає туш… І раптом ззаду мене хтось боляче-боляче щип! «Ти що?..» Це я так захопився, що забув усе на світі, почав вигравать на губах туш: «Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!» — і не помітив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш.

І наскільки повільно під'їхав грузовик, настільки швидко він від'їздить.

Ми перезираємося і якийсь час мовчимо. Потім Ява гучно хукає і каже.

— Пішли! Ми не можемо цього допустить! Я теж хукаю, але значно тихіше, й кажу: