Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Р-руки вгор-ру!

Я забув про ліхтарик, забув, що мені треба кричати, і панічно вереснув:

— Дядя міліціонер, сюди! Дядя міліціонер, туди!

І завмер, злякавшись власного голосу. «Ой що ж це ми робимо! Що ми робимо! Він же ще нічого шпигунського не робив, а ми вже: «Руки вгору!» Ой, що ж це буде!»

— Руки вгору! Руки вгору! — знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.

Якусь мить було тихо, потім…

— Га? — наче не дочувши, спитала «грізна постать».

І щось глухо вдарилось об землю — то випала з Кукурузових рук рушниця. А я на все небо роззявив від несподіванки рота. І, тільки зараз згадавши про ліхтарик, стиснув його рукою.

Перед нами був… дід Варава.

— Діду це ви? — плаксивим, розгубленим голосом спитав нареші Кукурузо.

— Та я ж, я, — сказав дід, вилазячи на берег. — Не впізнали, жовтодзьоби?..

Ми мовчали. Кукурузо, видно, ждав і боявся дідових розпитувань — чому збрехав, що йде до тітки в Піски, де був, що робив чому оце — «руки вгору…» Але дід мовчки замасковував свій човен в очереті і нічого не питав, наче він усе-все знав. У таких випадках завжди краще самому щось питати.

І Кукурузо, нарешті, несміливо спитав:

— Діду, а як ви тут опинилися?

— Топитися їхав. З горя. Що в мене такий онук шалапутний.

— Та не жартуйте, діду.

— От, інтересно мені жартувать з тобою!

— Ну, скажіть, діду, — канючив Кукурузо.

— Ти ж мені збрехав, чого ж я маю правду тобі казати.

— Та я… — затнувся Кукурузо. Що ж бо скажеш?