Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло»

То була хата Пашкiв, де жив отой самий гугнявий третьокласник Петя Пашко (Бетя Башко), що вiдкривав завiсу пiд час «Ревiзора», на якому так здорово провалилися я — Бобчинський i Павлуша — Добчинський.

Мати Бетi Башка була не звичайна мати. Вона була мати-героiня. В неї було одинадцятеро дiтей. Четверо вже дорослих, а решта — дрiбнота. I ота дрiбнота сидiла зараз на даху круг матерi, як пташенята в гнiздi.

Потiм уже Пащиха розказувала, що чоловiка її та старших дiтей в ту нiч саме не було дома — поїхали до Києва влаштовувати у технiкум середульшого сина. I бiднiй матерi довелося самiй рятувати дiтей вiд повенi. I, закрутившися, не встигла вона винести п'ятирiчного Альошку, що з переляку забився на пiч. I вода вже вiкна залила.

— Ой, рятуйте! Ой, гине дитина! Ой, люди добрi!

Старший лейтенант Пайчадзе не вагався жодної митi.

— Повертай тачку до тiєї хати, да! — наказав вiн водiєвi. I за якихось кiлька секунд ми були вже бiля хати Пашкiв.

— Ой, валяйте хату! Ой, що хочете робiть, врятуйте менi тiльки сина! Ой, люди добрi! — голосила надриваючись Пащиха.

Пайчадзе роззув чоботи i одним рухом вискочив на борт машини.

— Прожектор на вiкно! — скомандував вiн i шубовснув у воду.

За мить яскраве свiтло прожектора було спрямоване вниз, на стiну хати, де ледь визирала над водою верхня шибка вiкна. Бiля шибки з'явилася голова Пайчадзе. Пiрнула у воду, тодi знову з'явилася. Видно було, що вiн висаджує ногами вiкно. Та ось над водою на мить мелькнули босi ноги — лейтенант знову пiрнув.

Є такий вираз «час зупинився». Я ранiше не розумiв. цього. Але справдi бувають хвилини, коли час нiби зупиняється, коли перестаєш дихати, i серце не б'ється, i не вiдчуваєш, скiльки минуло — секунда чи година. Нiби виключився десь у тебе всерединi годинник, перестав цокати.

I так страшно. I порожньо. I нiчого в тобi нема, окрiм моторошного чекання.

I враз зацокало!.. З води бiля вiкна вигулькнули двi голови — Пайчадзе i Альощина, жива, пирхаюча. Це було так радiснб, що я аж закричав. I мати закричала, i вся її дiтлашня, i солдати на «тачцi». I руки солдатськi вмить пiдхопили Альошку з води i передали на дах — матерi. I Пайчадзе пiдхопили i втягли в машину. Все це сталося так швидко i так нiби просто, що нема про що й розказувати.

Обхопивши мокрого Альошку, пригортаючи й цiлуючи його, мати не встигла навiть подякувати старшому лейтенантовi. Ми вже вiдпливали. Пайчадзе тiльки гукнув:

— Вас зараз знiмуть! I справдi — вже пiдпливала iнша машина. До мене враз дiйшов залiзний закон армiї: наказ є наказ. Найперший обов'язок солдата — виконання наказу. От Пайчадзе зробив щойно подвиг — врятував дитину, ризикуючи своїм життям (оно в нього навiть кров на руках i на обличчi — порiзався, мабуть, об шибку у вiкнi), але вiн не думав зараз про це — вiн поспiшав виконати наказ, поспiшав до крайньої хати. I вiн нiби вiдчував себе винним, що через обставини змушений був затриматися для подвигу, i намагався надолужити згаяний час.

Я з захопленням, дивився на Пайчадзе, який по-хлоп'ячому стрибав на однiй нозi, витрушуючи з вуха воду, i тiльки тепер роздивився його як слiд. Вiн був зовсiм молодий, хоч i з вусиками. I вуха в нього вiдстовбурченi, як у Павлушi. I взагалi, як не дивно, вiн чимось нагадував менi Павлушу. I я подумав: «А де зараз Павлуша? Що вiн робить?» I раптом здригнувся, — я побачив його. Слухайте, це було просто неймовiрно! Але я вже давно помiтив: варто, на приклад, зустрiти на вулицi когось схожого на твого друга чи знайомого i подумати про нього, як обов'язково незабаром зустрiнеш його самого. Зi мною багато разiв уже було таке… I я не знаю, чому це так, але це закон.

I коли я побачив Павлушу, я здригнувся вiд несподiванки, але майже не здивувався. Бо десь у глибинi душi вже передчував, що побачу його.

У першу мить я побачив лише човен, що плив до хати назустрiч нам вiд густих прибережних верб. I тiльки потiм роздивився постать, що навстоячки гребла на човнi. I одразу впiзнав Павлушу. Я впiзнав би його навiть без прожектора, у темрявi… На днi човна лежав добре вiдомий менi червоний надувний гумовий човник, якого подарував Павлушi торiк його київський дядько. Цей ловкенький одномiсний човник, що не тонув, хоч як перекидався, викликав заздрiсть у всiх наших хлопцiв. Ясно — Павлуша дiстався на своєму надувному до верб, де в'язалися човни всього села, знайшов там човна, якого чудом не знесло i не потопило (бо, мабуть, довгий i мiцний був ланцюг), i тепер пливе рятувати людей. От молодець! Ну молодець! Хвацький усе-таки хлопець! Що б вiн про мене там не думав, що б не балакав, як би не ставився до мене, а я об'єктивно…

Люблю правду! Молодець! Молодчинка! Справжнiй, геройський кадр!

А я?.. Ех!.. Катаюся собi на амфiбiї розчудеснiй, яку й атомна бомба не потопить. Теж менi геройство!..