Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло»

Ця думка майнула в мене так несподiвано, що я сам не чекав.

— А що? А що? — загорiвся я. — Коли привид справдi є, то вiн мусить вийти на фото. Обов'язково.

— А що?.. От, мабуть, таки так. Га? — невпевнено сказав Антончик.

— Дурницi! Мова твоя — як з гнилого клоччя батiг! — впевнено заперечив Карафолька. — Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.

— Ти думаєш? — уїдливо сказав я. — Так щоб ти знав, що усi великi вiдкриття завжди робилися несподiвано для сучасникiв. I дурнi сучасники спершу завжди смiялися з генiальних Ньютонiв i Едiсонiв. А вже потiм дивувались, як то все просто i як це вони самi ранiше не додумалися.

— Ой, держiть мене, бо я впаду! — не своїм голосом закричав Карафолька. — Едiсон найшовся! Переекзаменов-щик! Скажи краще, скiльки буде двiчi по два.

Хлопцi засмiялися.

— Смiйтесь, смiйтесь! Смiх — це здоров'я! — спокiйно сказав я. — Слухай, Антончику… раз вони такi… давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвiдку! А вони…

Я махнув рукою.

Антончик зашарiвся вiд задоволення. Кiлька днiв тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, вiн був «глистюк паралiзований», бо не пройшов по бильцю мiстка, як це робили ми з Павлушею.

— Ходiмо! — кивнув я Антончику. — Вони ще в нас посмiються на кутнi.

Карафолька глузливо закричав нам услiд:

— Тiльки хай вам привид автографа на портретi поставить! Бо наука не повiрить! Ха-ха!

I хлопцi знову засмiялись.

Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорiлося серце, i я вже палко вiрив в успiх нашої справи.

I коли, одiйшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: «Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?» — яз таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не вiн, а я сам придумав оту теорiю про перетворення за законами фiзики людського розуму i душi в привиди.

Антончик слухав-слухав, кивав головою, пiдтакував, а потiм скривився i сказав:

— Нiчого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого… якогось спецiального. Щоб уночi знiмав. Моя «Смена» не вiзьме.

Я скипiв.

— Ах ти ж, г-г… — хотiв я сказати на нього за звичкою «глистюк паралiзований», але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, i сказав: — Г-герой! Теж iще! Якого там спецiального. Просто хорошого апарата треба. «Київ», чи що.