Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло»

Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Якi в нього очi були! Дай йому тодi пiстолета в руки — убив би, мабуть.

А день який!

То цiлий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались нi разу.

А тепер! На небi — нi хмарини. Сонечко усмiхається радiсно у свої вуса променевi. Теплий вiтрець повiває — наче мати нiжно гладить ласкавою рукою.

Про таку погоду дiд Салимон завжди каже: «От погода! Тi, що вмерли, каються».

А менi навпаки — вмерти хочеться: такий настрiй.

Цiкаво — чи плакав би тодi Павлуша? Мабуть, що нi. Звiсно, не смiявся б. Був би серйозний для годиться. Губи огак стулював би, як вiн умiє, коли йому Галина Сидорiвна накачку дає. Але не плакав би. Iшов би за труною моєю у парi з Гребенючкою, зиркав на неї i думав: «Хоч би швидше скiнчився тон похорон та пiти б малювати її портрет».

А я за законами фiзики перетворюся на привид i темними негожими ночами витатиму на кладовищi над могилами. О господи! Як це сумно и нецiкаво без кiнця i краю весь час витати на кладовищi.

IIевже це справдi привиди витають тiльки на кладовищi?

Хоч би на стадiонi пiд час футболу, то ще пiвбiди, а на кладовищi… О-о-о… Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволiти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нiчого.

— Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? — почув я раптом лагiдний голос i аж здригнувся. Звiв голову — назустрiч менi йшла баба Мокрина. Тю! Тiльки-но: «щоб вас черва сточила», i враз «синку» — голос медом точиться.

— Розумiю, розумiю тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятiннi. Думки суєтнi, мирськi поступаються мiсцем думкам високим, духовним. Про життя i смерть, про суть усього сущого…

Менi стало моторошно — вона нiби читала мої думки.

— Не тривожся, янголе, радiти, а не сумувати треба. Адже саме тобi явилося видiння, тобi сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усi.

Я насупив брови — ич, куди забирає! Вона одразу помiтила це.

— Ну чого вже надувся, як миша на купу? Думаєш, баба тебе агiтує, хоче у монахи записати. Та боронь боже! Будь собi пiонером, грай на барабанi, сурми в сурму. Коли ж його на барабанi пограти, як не в твої роки… Але… не так воно в життi просто, як здається, як по радiо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди i не знають. От бач, ти привида живого сфотографував… I хто його зна, може, хтось колись доведе, що є вища сила, яку ми, старi люди, богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нiчого, опйплюжувати те, у що люди вiками вiрили. Поки що вся iсторiя точно по бiблiї йде. От ти не читав же, синку, бiблiї? Не читав?

Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще «Миколу Джерю» не читав, якого за програмою треба, не те що бiблiю.

— От бачиш, а кричиш — «Передайте привiт Варварi-великомученицi!» Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона великомучениця, за що муки прийняла i скiльки людям помогла. Господи, сохрани i помилуй! — Баба перехрестилася.

У мене голова йшла обертом. Я вiдчув, як твердий матерiалiстичний грунт, на якому я стояв усе своє свидоме пiонерське життя, захитався пiдi мною. Не те, що я одразу повiрив у бога. Нi! Але якась непевнiсть слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокiй i розгубленiсть опанували мною.

Я вiдчув, що якщо зараз не переб'ю бабу Мокрину, дозволю їй говорити далi, не спитаю її щось, то може статися страшне — свiт перевернеться для мене, i я стану iншим, не таким, як досi, не таким, як усi хлопцi. I страх мене охопив великий.