Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло»

I тут я йому видав суть теорiї про цiлком наукове перевтiлення за законами фiзики розуму i душi людської у привиди.

— Тю! — сказав Бардадим. — Дурницю якусь верзеш — купи не тримається.

Але в очах його не було переконання. Швидше була непевнiсть i збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був вiдмiнником. Вiн бiльше вмiв працювати руками, нiж головою. Що-що, а академiком вiн не стане — це точно.

— А що ж тодi це таке, як не привид? — спитав я.

— Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб iебе налякати.

— А голову куди подiв? Одрiзав на врем'я? I нiг не було. Вiн наче в повiтрi витав… Я ж бачив.

— Ну, от хай плiвка висохне, надрукуємо — буде виднiше.

Зненацька iз за тину вигулькнула голова Антончика Мацiєвського.

— Га? Що? Є щось? Є? — криво усмiхнувся вiн. Я кинув на нього вбивчий погляд i одвернувся.

— Ну чого їй? Чого? Мене мати не пустили. Клянусь. Що я — винен? Замкнули в хатi. Клянусь.

Я мовчав, не дивлячись на нього. Тодi, звертаючись до Бардадима, вiн знову спитав.

— Є щось? Є? Так? Гришо!

— Та е, — неохоче озвався Бардадим. — Схоже на привид, але хто його зна…

— Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну. Можна?

Вiн так просив, що навiть у мене не вистачило духу вiдмовити йому.

— Iди, — сказав Бардадим. — Тiльки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край.

Витягнувши шию, Антончик благоговiйно глянув на плiвку.

— У-у! Точно! У-у! Привид!

I раптом рвонув з усiх нiг з двору.

— Ти куди?