— Ой! Треба ж годинник покласти! — зойкнув я, тiльки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руцi. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сiрi штани? Нема сiрих штанiв. Може, не тут, може, лiвiше… I там нема… Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими очима сотнi облич i всi незнайомi. Здаеться не тут… Далi… Ой, нi! По-моєму, назад!.. Нi-нi, вперед!.. Нi, я тобi кажу, назад… А може, справдi вперед? Бiгаємо ми взад-вперед, не можемо знайти нi мiсця того, нi дядька-артиста, нi сiрих його штанiв. Та й як же його знайдеш, коли всюди i пiсок однаковий, i люди однаково голi, нiяких тобi особливих прикмет!
Ой нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!
— Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу побiгаю.
Роздягнувся Ява, шубовсть у рiчку.
А я берегом бiгаю. Далеко одбiгагь не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бiгаю весь час. I людям в обличчя заглядаю…
Через пiвгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:
— Нема…
— Може, вiн… втопився? — розгублено кажу я.
— А штани? Штанiв же нема… А поплив вiн без штанiв, — переконує мене Ява. — Та й плаває вiн так, що море тобi перепливе i не втопиться.
— Що ж робить?
— А хiба я знаю?
Такий розпач мене охопив — хоч плач. Хороший симпатичний чоловiк дав менi годинника. «Будь, сказав, другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб менi не вилазити «
А я… друг називається! Забрав годинника i — фьюiть! — шукай вiтра в полi…
— Яво, виходить же, що я вкрав годинника, — сказав я, скривившися.
Чесний Ява знизав плечима.
Нiколи в життi я не був собi такий противний, як зараз. Звичайно, нi я, нi Ява — не були ми безгрiшнi. Трусили ми iнколи грушу-гниличку у сусiдки баби Настi, у Книшихи. Так там же тих груш стiльки, що вони все одно гнили у травi невизбиранi. Та й баба Настя була така шкиринда, така уредна, що вiд неї вся вулиця наша стогнала. I трусили ми грушу не стiльки заради отих паршивеньких гниличок, скiльки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру.
А то ще я колись, як малим був, украв у своєї тiтки пирiжок з маком. Каюся. Так то ж у рiдної тiтки i то ж пирiжок! А це в чужої людини i не пирiжок, а годинник — дорогу рiч.
А ми ж збиралися затримувати злодiїв! Як же затримувати, коли я сам злодiй!
Менi хотiлося стати i, ридаючи, гукнути на весь пляж:
»Товаришi мiлiцiонери! Берiть мене за «шкiрки» i ведiть мене у район. Я злодiй! Я вкрав годинника у хорошої людини, яка повiрила в мою чеснiсть. Берiть мене, товаришi мiлiцiонери!»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть“ на сторінці 22. Приємного читання.
TextBook