Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША яку розсказує Павлуша Завгороднiй Надзвичайнi пригоди Робiнзона Кукурузо та його вiрного друга i однокласника Павлушi Завгороднього в школi, дома та на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки»

А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави — все це свiдчить про те, що «товариська» зустрiч почалася одразу з рахунку один — нуль не на Явину користь.

I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить «матч» дiд Варада.

Роздiл VIII

Що трапилось з Явою. «Не поїду я…» «Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти…»

Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики.

Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська.

Та серце моє не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.

Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього — як же ж вiн там, як?

Проскочив город i бiля кривої грушi спинився.

Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи.

Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старої верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцiї пугутькало? Що повiсив дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! I тут я згадав про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж зовсiм не старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка (хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю чи двiйку)! Як менi було б легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами не було б такої прiрви.

Я ще вчора дiзнався про ту четвiрку. Коли блукав по селу. Менi сказала про це Гребенючка.

За правилами оцiнку повиннi оголосити тiльки сьогоднi. Але хiба ж учнi дочекалися б? У пiвкласу iнфаркт був би. I коли Галина Сидорiвна замкнулася з асистентом Миколою Iвановичем перевiряти диктанти, нiхто й не ворухнувся, щоб iти додому. Товклися бiля школи i не розходились. Двiчi виходив Микола Iванович на ганок покурити i казав «Чого ви? Йдiть додому. Все одно сьогоднi не скажемо. Взавтра на батькiвських зборах». Потупцяються учнi трошки, посунуть до ворiт. Потiм зирк — хтось лишився. «Еге, — думає кожен, — вiн останеться i узнає, а я, як дурний, дома сидiтиму. Нi!» I назад. Спершу тихо було, потiм дiвчатка «класи» на землi понамальовували, застрибали на однiй нозi, хлопцi в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. I дочекалися. Вийшла Галина Сидорiвна — як кинулися! Хлопцi мовчать, тiльки сопуть, а дiвчатка, як сороки: «Галино Сидорiвно, ну скажiть! Галино Сидорiвно, ну будь ласка! Галино Сидорiвно, дорогенька'» Вчителька спершу не хотiла, та хiба одчепишся…

Все це менi Гребенючка-розповiла, на вулицi зустрiвши. I про четвiрку сказала. I нащо вона мою оцiнку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очi Явi дивитись. Ондо вiн i голови не пiдводить. За одну нiч змарнiв як.

Я пiдiйшов до нього.

— Здоров, Яво! — тихо привiтався.

— Здоров, — так само тихо вiдказав вiн, не пiдводячи голови.

I такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защемiло.

— Яво! Ну чого ти, Яво?

— А що? Нiчого, — ще тихiше сказав вiн.