Розділ «Всеволод Зіновійович Нестайко Чарівні окуляри. Правдиво-фантастична повість про надзвичайні пригоди київських школярів.»

Остання.

Ми з Ромкою дуже переживали: і сліпу Любочку, Ритчину сестричку було дуже жаль, і так не хотілося назавжди втрачати чарівні окуляри!..

— Це ж без чарівних окулярів і Козачка Гульку більше ніколи вже не побачимо... — зітхав Ромка.

— Авжеж... Але... — зітхав я.

— Ну що ти все «алекаєш, алекаєш»! — вигукнув Ромка. — Думати треба! Робити щось треба! Щоб і сліпій Любочці допомогти, і чарівні окуляри назавжди не втратити!

— А що... що робити? Ти знаєш?

— Ну... ну хоча б.... хоча б до нашої доброї чарівниці Маргарити Степанівни піти, розказати їй все. Вона ж добра, вона щось придумає, допоможе нам.

— А де її знайти? Ми ж уже раз шукали її колись. І не знайшли.

— Ну, по-перше, погано шукали. А по-друге, не було такої поважної причини! — сказав Ромка.

— Ну, давай ще пошукаємо, хіба я проти... Думаєш, мені так хочеться втратити чарівні окуляри?..

— О! Це вже конкретна розмова! — зрадів Ромка. — Ходімо!

І ми пішли шукати квартиру Маргарити Степанівни. І знову почалася плутанина.

— О! Це той двір! — вигукував Ромка.

— А де ж візерунчасті двері на першому поверсі? — питав я.

— Ну, може, вона поміняла двері, — казав Ромка.

— А чого їх було міняти? — знизував я плечима. — Хто це міняє цілісінькі гарні двері, та ще візерунчасті?

— Ну, вона ж не звичайна собі бабуся, а чарівниця!

— Ні, це не той двір! — заперечував я.

— А я кажу, той! — наполягав Ромка. — І двері просто у двір виходять, і кнопка для дзвоника така сама!

— Ну, то дзвони!