Розділ «СПАЛАХ ПОНАДНОВОЇ ЗІРКИ»

— Капітане, — вражено запитав я, — навіщо ви чіпляєте портрет униз головою?

У відповідь Небреха суворо вирік:

— Бо я нікому не дозволю фальсифікувати історичні події.

Я розгубився.

— Яка ж тут фальсифікація? Хіба насправді ваші вуса не зверху, а протез не знизу?

— На Землі це дійсно так, — незворушно відповів капітан. — А от на планеті двоголових, звідки я привіз на згадку цей унікальний портрет, все було навпаки. Авжеж! Ви б нині не мали честі бачити моє зображення догори ногами, а вченим не пощастило б спостерігати раптовий спалах понаднової зірки…

Я слухав його і мовчки пишався своїм новим творчим успіхом. Адже це я хитрими запитаннями примудрився викликати Небреху на відверту розмову. Ніякий практикант такого б не устругнув.

Тим часом Небреха присунув до себе люльку і гаман з тютюном, а я поклав на столик (як я згодом довідався, предмет настійних зазіхань з боку Музею космічних мандрів) грубезний блокнот та авторучку, бо чисто забув про оті осоружні сто плюс п’ятдесят. І правильно зробив: хіба ж вкладеш розповідь капітана Небрехи у прокрустове ложе куцого інтерв’ю?

Аж ось — нарешті! — міжзоряний вовк упорався з люлькою, звикло оточив себе димовою завісою, звідки й долинув його басовитий голос:

— Передусім, мушу зазначити, що на планету двоголових ми натрапили зовсім випадково. Зважте, про неї й натяку не було у жодному з додатків до зоряних каталогів. Якби моя рішучість зрадила мені хоч на хвилину, про цю заселену нещасними аборигенами планету й досі б не чули. Мешканці її неспроможні були навіть послати у простір сигнал біди, бо всі сигнали ламалися, як сірники, і уламки радіохвиль падали на місцеве невидиме світило.

А, між тим, честь відкриття цієї своєрідної навіть у космічних розмаїтостях планети приписують не мені з Азимутом, а якійсь нікчемній обчислювальній машині МОПС-3М, якої я зроду не бачив, бо вона давно зійшла на порох.

Та хіба раніше не траплялися тотожні прикрощі? Людство пам’ятає доволі аналогічних ганебних непорозумінь. Як ви знаєте, вперше залучив до історії Новий світ славнозвісний капітан Христофор Колумб. А що з того вийшло? Усі тогочасні запаси лаврового листу поклали до ніг Амеріго Веспуччі.

Точнісінько отака історія трапилася і зі мною. З тією, правда, відмінністю, що Веспуччі теж був відомим на всіх широтах капітаном, а не бездушною машинерією, яка за своє існування здійснила лише одну справді корисну подорож — на звалище металевого брухту.

Та, зрештою, не мені нарікати на долю. Краще ось послухайте, як воно так сталося…

Розділ п’ятий

МІЖ СЦІЛЛОЮ ТА ХАРИБДОЮ

— Якось моїй ракеті, — почав капітан свою розповідь, — заступив шлях один з невідомих велетнів Всесвіту. Зірка була така величезна, що в неї залюбки вмістилося б з десяток сонячних систем разом з усіма орбітами. Але хоч яка вона велика була, її ніхто і ніколи не бачив, навіть у найпотужніші телескопи. Річ у тім, що через свою немислиму масу зірка мала таке страхітливе тяжіння, що за межі його не міг вирватися жоден промінець. Ось чому ця надмірна небесна озія була вкрита полем тяжіння, мов шапкою-невидимкою. Це було буквально небачене видовисько!

Справа ускладнювалася ще ось чим.

Навколо зірки-невидимки оберталася велетенська планета. Щоб ви мали певне уявлення про її надреальні розміри, скажу тільки, що коло по її екватору точно дорівнювало орбіті Плутона. Зрозуміло, оце “маля” могло накоїти нам лиха не менше, ніж її невидиме світило.

Ледве мій штурман Азимут дізнався про оці космічні Сціллу та Харибду, як негайно виявив ініціативу — не чекаючи команди каштана, сів обчислювати гак на об’їзд.