Розділ «СПАЛАХ ПОНАДНОВОЇ ЗІРКИ»

Ясна річ, планета втратила власне тяжіння і не падала ні на чорне світло, ні на другий супутник-велетень лише тому, що її орбіта проходила якраз на межі знешкодження їхнього взаємного притягального впливу. Тяжіння відчувалося лише з боку невидимого світила або гігантського супутника. Ось чому так зручно було ходити по внутрішній сфері цієї дивовижної планети.

Тепер вам зрозуміло, чому коли ми з Азимутом встромилися у планету, нам приверзлося, ніби ми вистромилися?

Розділ тринадцятий

КОСМІЧНА ВЕРТУШКА ГЕРОНА

Я мав необережність познайомити з історичною давниною свого постійного супутника по космічних мандрах, мого вірного штурмана Азимута. Краще було б, якби я цього не робив. Хлопець зовсім скис. Це все одно, якби я йому прочитав вирок з найвищою мірою покарання і без права оскарження.

Мені аж в очах щипало, коли Азимут журливо мовив:

— От і не попаде шедевр штурманського мистецтва під кришталевий ковпак Музею космічних мандрів. Вже ніколи не робитимуть гак земні навігатори, і ніколи не попливуть зоряні кораблі протокою Небрехи. А ви, капітане, казали…

На жаль, Азимут мав рацію. З яких тільки халеп ми видряпувалися, з яких тільки тарапат рятувалися, а в таку пастку не потрапляли!

Цього разу я й сам почував себе, як старий нещасний див, ув’язнений у закоркованій пляшці. З тією лише відмінністю, що корком була моя власна ракета.

Звісно, ми могли будь-якої миті сісти у ракету і майнути світ за очі. Але цим егоїстичним вчинком ми прирекли б на неминучу загибель дивовижну цивілізацію двоголових.

І так невесело, а тут ще Азимут докучав своїми тужливими теревенями. Він мені не дорікав, ні. І не звинувачував. Але від цього я ще більше відчував свою провину. Це ж я, а не хтось інший занапастив його молоде життя!

— Чого, власне, цій клятій в’язниці, що мас нахабство величатися планетою, бракує? — просторікував штурман. — єдиного — поля тяжіння. А тяжіння ж можна створити штучно. Дайте мені порожню бляшанку, і я її так розкручу, що вона буде обертатися навколо ракети, як навколо свого світила!

І тут мене наче осяяло.

Я глянув на Азимута, та побачив, що хоч хлопець і висловив блискучу технічну ідею, сам же пустив її повз вуха. От що з людиною робить недоречний розпач!

— Вертушка Герона! — радісно вигукнув я. — Так, це буде космічна вертушка Герона!

— Якого ще Герона? — вирячився на мене Азимут.

— Герона Олександрійського, — охоче розтлумачив я. — Старогрецького вченого і механіка. Він вікував і робив винаходи ще до початку нової ери.

— Ага! — тільки й мовив штурман.

З його тривожного погляду я зрозумів, що він мас мене за божевільного.

— Заспокойся, Азимуте, — втішив його я. — Твій капітан ще не втратив глузду. От зараз ти сам сказав: щоб надати предметові тяжіння, слід примусити його обертатися навколо своєї осі.