Розділ «ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ КАПІТАНА МІЖЗОРЯНОГО ПЛАВАННЯ НЕБРЕХИ ТА ЙОГО ВІРНОГО ШТУРМАНА АЗИМУТА У ВСЕСВІТІ І НА ЗЕМЛІ»

Однак ви й самі збагнете ситуацію, коли я вам оце повідомлю, що тамтешній білий космос був не маревом, а найсправжнісінькою одвічною реальністю. Але докладно про це пізніше. Скажу тільки, що за таких, здавалося б, ненормальних природних умов аборигени планети, незалежно з якого боку її вони мешкали, ніколи не бачили ночі, бо уся планета з усіх боків була оточена безупинним віковічним денним освітленням. А що з цього випливає?

Ось що.

Тубільці й гадки не мали про інші світи. Адже, щоб побачити світло далеких зірок, потрібна ніч, а ніч їм не снилася навіть у хворобливому мороці. Отож вони не були морально підготовлені до можливого візиту іншопланетних братів по розуму, як інші цивілізації, котрі мають зоряне небо над головою і очі, щоб на нього дивитися. А навіть для морально підготовлених цивілізацій прибуття іншомовних космічних мандрівників — подія величезної всесвітньо-історичної ваги, яка стихійно і водночас закономірно перетворюється на тривале всепланетне і всенародне свято. Тож якою мусить бути радість істот без хоч такої-сякої моральної підготовки?

Так, для них це було диво з див! Людина, така ж, як і вони, раптом впала з неба! Якби тубільці були дикунами, вони неодмінно вважали б мене за Всевишнього і всеверхнього бога. Та, на щастя, ніякі забобони і релігії на цій казковій планеті ще не народилися. З цього боку у них все ще було попереду. Але аж ніяк не з моєї провини…

Одне слово, зустрічали мене винятково, бо ніхто не сподівався на прикре непорозуміння, що вже чигало на всіх, а особливо на мене. Несподіванки на нових планетах завше сиплються, як з рогу достатку.

Я в оточенні академіків, зодягнутих в старовинні мантії, і сивобородих професорів з небувалими труднощами продирався крізь розбурханий натовп, невтомно відповідав на невщухаючі вітальні вигуки, сам промовляв для годиться поздоровні слова, несхибно просуваючись до трибуни. Знаєте, перебування на чужій планеті неодмінно починається з трибуни, з врочистих, історичної ваги промов, з багатотисячного мітингу на честь першого контакту. Не знаю, від кого це пішло, а такий вже заведено серед високорозвинених цивілізацій загальновсесвітній порядок, що зайвий раз свідчить про спільні закономірності у розвитку інтелектуального поступу.

Ледь ми дісталися до трибуни, як неозорий натовп почав скандувати:

— Інтерв’ю! Інтерв’ю! Інтерв’ю! Промовців на мило!

Отож опинився я перед шеренгою мікрофонів, і розпочалося оте знамените інтерв’ю, яке транслювалося по всій планеті і через яке я вперше у своєму житті потрапив до психіатричної лікарні. Але хто ж на моєму місці міг би оцю халепу передбачити? Кому спало б на думку, що правдива розповідь про успіхи земної науки і техніки будуть сприйняті як безвідповідальні теревені несумнівного божевільного?

Від таких несподіванок й справді можна з’їхати з глузду.

— Вельмишановний капітане Небрехо, — солодко заспівав найславетніший місцевий газетяр, весь — з голови до п’ят — обвішаний фотоапаратами, — звісно, ми ще не можемо робити остаточних висновків, бо наше історичне знайомство поки що надто поверхове, але, судячи з ваших побіжних теоретичних зауважень, манери мислення і технічного спорядження, наші цивілізації перебувають на одному рівні суспільного поступу. Чи, може, я помиляюся?

— Гадаю, що ваша гіпотеза непомильна, — відповів я. — Між іншим, я теж, і зважте — цілком самостійно, дійшов до тотожних висновків.

— Приємно чути! — приязно осміхнувся газетяр, а натовп вибухнув гучними, довго не стихаючими оплесками. — Які ж, якщо це не державний секрет, перспективи розвитку вашої науки і техніки?

Це була відповідальна мить. Адже я в кількох словах мусив змалювати велич людської думки. Я з гордістю за досягнення моїх земляків розповів про штучний харч у таблетках, про енергетичні греблі на річках, про кобальтові гармати як лікувальне знаряддя, розповів, що наука сягнула такого велетенського рівня, що людині вже несила опанувати її в усіх розмаїтостях, і тому на допомогу їй прийшли електронно-обчислювальні машини і спеціалізовані роботи, що люди написали мільярди томів художньої і наукової літератури, хоч кожна окрема людина нездатна за своє життя прочитати більше як десять тисяч томів. А коли я почав оповідати про нечувані успіхи кібернетики і суцільної автоматизації, газетяр здивовано запитав:

— А навіщо вам усе це?

— Як це навіщо? — у свою чергу запитав я. До того ж спостеріг, що багатотисячний натовп якось насторожено застиг.

— Навіщо ви ускладнюєте собі життя? — уточнив своє запитання газетяр.

— Хіба ж задоволення усіх духовних і матеріальних потреб — це ускладнення життя? — украй вразився я. — Наша мета — духовно вільна, гармонійно розвинута людина!

— Про яку ж духовну свободу може йти мова, коли людина у своєму повсякденному житті в усьому залежить від промислово-технічного потенціалу? — вже зовсім кисло запитав інтерв’юер, а в його очах з’явилися полохливі вогники. — Хіба ж можливий гармонійний розвиток за умов примітивної вузької спеціалізації?

Я не годен був хоч щось второпати. Над величезним майданом, вщерть заповненим тубільцями, зависла зловісна цвинтарна тиша.