Розділ «Частина третя Загибель Уранії »

Наступ був такий несподіваний і навальний, що приголомшені охоронці та техніки не встигли скористатися зброєю, а герметичні двері кают та перебірок у коридорах глушили щонайслабший зрадливий звук.

За годину все було скінчено. Космодром опинився в руках комуністів, а на Зорі Кейз-Ола, за якихось тридцять-сорок миль, про це навіть не знали.

Не підозрював про повстання і командир космічної бази генерал Спік. Він повертався на Зорю з Пірейї в чудовому настрої: за успішне закінчення побудови штучного супутника його було нагороджено орденом та солідною грошовою премією.

Можна уявити здивування і переляк генерала, коли в його ракету, як тільки вона пришвартувалася до космодрому, вдерлись озброєні люди, зв'язали його і кудись потягли. А ще за кілька хвилин генерал брав участь у найнезвичайнішій у своєму житті військовій «нараді».

Грізний генерал Спік, дізнавшись про становище на базі, вирішив будь-що врятувати своє життя. Він охоче й докладно відповідав на всі запитання тих, які годину тому були його рабами.

Повстанців насамперед цікавило питання, чи можна захопити Зорю Кейз-Ола або хоч завдати їй непоправної шкоди.

Ні, генерал Спік такої можливості не бачить. Навіть коли використати його ракету, то захопити охорону Зорі Кейз-Ола зненацька не вдасться. Досить тривожного сигналу — і ввімкнуться автомати захисту кожного сектора. Обстріляти штучний супутник з дрібнокаліберних гармат протиметеоритного захисту космодрому? Але це все одно, що кидати камінці в танк. У шановних панів повстанців є тільки одна можливість: замкнути генерала Спіка в якійсь з кают космодрому і, скориставшись його ракетою, чкурнути на Пірейю… Звичайно, він, генерал Спік, просив би не розголошувати цієї шляхетної угоди…

Генерал мав рацію: спроба захопити Зорю Кейз-Ола була заздалегідь приречена на невдачу. Повстанський комітет дав наказ готуватися до вильоту. Але вкрай перевантажена ракета не змогла б опуститися на Пірейю, не вистачило б пального для гальмування, тому повстанці вирішили податись у напрямку Зорі Надії, щоб попросити притулку у Союзу Комуністичних Держав.

Як не благав, як не крутився генерал Спік, але йому все одно довелося викликати локаційну станцію Зорі Кейз-Ола і заявити, що за дорученням Генштабу вилітає в напрямку Зорі Надії для виконання важливого завдання. Обов'язки командира бази генерал Спік тимчасово передає головному інженерові, полковникові Крайну.

Ракета з повстанцями та генералом Спіком на становищі заложника спокійно вирушила в напрямі Зорі Надії.

І тільки коли радіостанція космодрому замовкла і не відповідала протягом довгого часу, туди було послано людей, які дізналися про повстання від ув'язнених в каютах інженерів та наглядачів.

— Ви що — збожеволіли?! — інженер Проут різко відштовхнув полковника Фредді Крайна і захлопнув пластмасову кришку пульта керування ракетним захистом Зорі Кейз-Ола.

— Геть! — Фредді вихопив пістолета і наставив його на Проута. — Я — командир бази!

Проут байдуже махнув рукою, сів на стілець біля пульта.

— Якщо ви командир бази — не робіть дурниць! Там — люди. А ви на них — атомну бомбу!

— Там — утікачі-каторжники!

— А генерал Спік?

— Генерал, який зрадив, уже не генерал!

— Згоден. Тоді зважте: ракета з втікачами надто близько від Зорі Надії. Ви пам'ятаєте попередження комуністів? — Проут зловтішно посміхнувся. — І ще одне: містер Кейз-Ол власноручно підписав закон про заборону атомної зброї.

Фредді Крайн аж сіпнувся, але не сказав нічого і роздратовано поклав пістолет до кишені. Справді, Проут має рацію. І тому, що оцей похмурий чоловік виявився розсудливішим і витриманішим, неприязнь до нього враз перетворилася майже на зненависть.