Розділ «Частина третя Загибель Уранії »

— Так, ясновельможний.

— Вона й досі лежить у шухляді в моєму кабінеті. Завтра запросиш Стун-Айя на обід до себе. Вип'єте з ним по чарчині доброго вина. Він заслужив такої честі.

— Буде зроблено, ясновельможний.

— Я ніколи не давав тобі таких завдань, Псойс… — Кейз-Ол підвівся, похмуро глянув у куток. — Але зараз надходить вирішальна мить!.. — він стиснув кулак, ніби погрожував комусь. — Іди, Псойс!

Низько вклонившись, Айт попростував до своєї спальні.

Так, ситуація не з приємних! Стун-Ай — мерзотник, ясно. Цей головний кат Уранії тисячу разів заслужив смерті. Але труїти його, як пацюка, — огидно. До того ж обізнаність головного інженера з таємницями підземного міста можна було б використати проти Кейз-Ола, коли б зробити Стун-Айя бодай тимчасовим спільником.

Айт сів до столу, обхопив голову руками. Що ж робити? В душі заворушилася злість проти Мей. Невже вона й досі йому не довіряє? Невже вважає за нездару-статиста, на якого шкода навіть вказівки режисера?

Айта вивів із задуми сигнал телевізофону. То дзвонив Стун-Ай.

— Пане Псойс, ще не спите? Чи не зазирнули б ви часом до мене? Повірите — знудьгувався без людей… Посидимо, погомонимо…

На Айта з екрана дивилися гарячкові чорні очі. Голос Стун-Айя вібрував — здавалося, головний інженер ось-ось вибухне істеричним реготом.

«Чого йому треба? — стурбовано подумав Айт. — Це запрошення не так собі. Може, дізнався про вирок Кейз-Ола? Як би там не було, а запрошення слід прийняти».

— Гаразд, містер Стун-Ай… — Айт глянув на годинника. — Одверто кажучи, спати мені не хочеться. Прийду.

Через кілька хвилин він уже сидів у претензійно обставленому кабінеті Стун-Айя. Підозра, яка виникла в Айта, тепер перетворилася на певність: головний інженер, безперечно, підслухав наказ трильйонера. Він ледве стримує нервовий дрож, зазирає в очі камердинерові Кейз-Ола так, ніби хоче прочитати в них потаємні думки.

— Вип'ємо, пане Псойс! — тремтячою рукою Стун-Ай налив у келихи вина, неприродно хихикнув. — Між іншим, у древніх пірейців існував хороший звичай: гість сам вибирав собі келих. Прошу, пане Псойс!

Айт чудово зрозумів, чому це головний інженер вдався до історичних паралелізмів, але й бровою не повів і тільки погодився, що цей звичай у давнину справді мав сенс.

— Вип'ємо!

— Будьмо здорові!

Обидва ледве торкнулися губами келихів і відразу ж поставили їх.

— Ви мені дуже сподобались, пане Псойс! Як тільки я вас побачив, то одразу ж вирішив: ось людина, з якою варто зав'язати знайомство!

— Я теж, містер Стун-Ай.