Марія (скорочено)

     Марія з відчаєм відійшла до Корнія. «Гнат думав, чекав, сподівався і порішив дати їй розвід. Хай розводиться. Все одно. Але витрати на розвід має взяти на себе».

     По дорозі до консисторії Гнат звернув увагу, що Марія змарніла, під очима синці, погано вдягнена, голодна. Розвід вони одержали, в обох папірці про розлучення, але Гнат все—таки сподівається, що вона повернеться до нього. Але ні. Усміхнулась і промовила: «Хіба ж можна про це говорити, Гнате?»

     Книга днів Марії

     Почалися дні праці. Корній не мав багато поля, та й хату мав поганеньку. Правда, мав він ще гармонію, матроський «кльош» і кілька сорочок з відкладними комірами. «З часом прийшлось відложити гармонію. Прийшлось відложити і кльош. З руки зняв годинник і повісив його в хаті на цвяшку під образами.

     Так само прийшлось розлучатися з московською мовою. Залишив собі «да, вєрно, например». Решта по—людськи було. Так тепліше». Навіть руки його почорніли від селянської праці. Але в хаті все чулася лайка, він ніби мстився Марії за те, що не дочекалася його. І вона це розуміла, а тому терпіла. Лагідно, терпляче повертала його до звичайної селянської праці, до звичайних клопотів по господарству. І в неї це вийшло. Разом з працею на землі приходить думка про мораль. «До цього часу жили «на віру». Тепер же сам виявив бажання «обкрутитися»... Марія впертою працею, самовідреченням добилася нарешті права бути законною власністю свого чоловіка». Буденність більше не лякала її — вона була сповнена любов'ю. Кожна дрібничка тепер тішить Марію. До того ж вона вагітна. Народжується хлопчик, якого Корній називає Демком. Марія працює, майже не відпочиваючи. Люди її не розуміють: у Гната ж стільки не працювала. Та їй байдуже. Вона щаслива.

     Та й Корній змінився: «Все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько—пролетарські звички. Земля втягує у своє нутро і наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками. Корній чує вже це. Матроство забувається, і він стає людиною. Поволі забуває матюки, переходить на рідну мову, яка вертає йому родинний утулок». Минулися і лайка, і крики. Нове відчуття гідності не дозволяє так себе поводити. Тепер вони їдять свій хліб, а все зароблене власною працею набагато смачніше. На Святу Вечерю сідають усі до столу, і з самого серця ллються слова подяки: «Дякую тобі, Боже, що сподобив мене ласки своєї і дав змогу лити піт свій на ниві моїй, щоб їсти цей смачний хліб».

     Незабаром поставили нову хату, бо в сім'ї народилися близнята Максим і Надійка. Але щастя людське, на жаль, таке нетривке, таке тендітне. Почалася війна. «Гапонець» на руського царя задумав, клятий, піти». Корній змушений іти на ту війну. І Марія знов чекає листів, і цього разу вони приходять час від часу.

     А що Гнат? Він продовжує страждати. Одного разу цей постійний біль доводить його до страшного плану — підпалити хату Марії, бо все це збудоване Корнієм. Потай він мріяв, що вона з дітьми попросить у нього допомоги. Бідний Гнат не розумів, що ні клуня, ні хата — ніщо так не єднає людей, як любов, яку не заміниш жалістю. Марія відчула серцем, хто це зробив, але все заперечувала. В душі простила йому і зрозуміла. Мине багато років, і він сам зізнається Марії у тому злочині.

     Декілька разів Гнат пропонував Марії допомогу, але даремні були його старання. «Через кілька днів не стало Гната. Пішов з дому і не повернувся».

     «Дні далі минають. Діти ростуть. Марія журиться і вичікує Корнія». Він повернувся на Великдень. Після свят знову в поле. Життя входило в своє русло. Перед Різдвом народився син, якого охрестили Лавріном.

     Демко, старший син, вже парубочиться, вже на музики бігає. Надійка беручка до роботи, любить в усьому допомогти. Ось тільки Максим... Хвилює він батьків своєю поведінкою, без грубощів ніяк не може.

     «За пару років прийшло до Корнія перше горе». Демко підріс на рекрута і мусить іти виконувати обов'язки перед царем. Прийняли його до гармати і завезли на далекий Кавказ. Прийшла тяжка вістка про загибель сина. Вже у церкві відслужили панахиду, а потім надійшов лист, де він сповістив про свій полон та попросив сухарів, бо полонені помирали з голоду. Марія, плачучи, збирає скриньку, щоб надіслати Демкові, а сусіди міркують: «Найстрашніша смерть — це смерть від голоду. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю...»

     Дні Марії розколола революція. Чоловіки політизували, а жінки робили своє: працювали та ростили дітей. Незабаром Марія, як і всі односельці, побачила, що воно є за революція — грабіжництво, розбій, розпуста. У цій ситуації жаль було коней, покинутих напризволяще, які були зовсім не винні у людській жорстокості і дурості. А що вже казати про людей! «Крекотом потрясає планету страшний російський мужик. Земля України дуднить від тупоту орд революції. Крицевими дорогами удалечінь несуться поїзди. За обріями моргають заграви пожеж і розливаються сердиті рокоти гарматних перед громів».

     Демко загинув. Але повернувся до села Максим, що десь поневірявся у лакеях, щоб тут «батькові не служити». «Серед очей гранатних і скорострільних білих зубів вбирався молодий селюк у більшовицьку шкуру». Прийшовши додому, перш за все звів наган і розстріляв київський образ, що висів у хаті на стіні. «Нучтож, мать? Чево таращіш глаза? Ідола твоєво разстрєлял»,— і додав мерзотну лайку. Здавалося Марії, що то він не образ, а її розстріляв. Від того дня й оселився в її душі страх. «Ох, які у того очі! Дитино, дитино! Які в тебе очі! Червоні, а у батька твого сині були». Жахлива переміна у поведінці сина вразила Марію найбільше. Дні в хаті стали пекельними. Влада мінялася, але незмінним залишалося стійке правило селянина: треба орати, сіяти і збирати врожай.

     І все ж таки імперія втручається у життя колонії: у Петербурзі стався переворот, а в українському селі сум'яття, воно не готове до тієї «свободи». Хто такі петлюрівці, чого хоче гетьман, чи зголошуватися до українського війська, як розуміти агітацію більшовиків — усі ці проблеми обрушилися на голову селянина. Завжди влада забирала те, що хотіла, от і зараз так само. Вона забрала молодість Корнія, життя його сина Демка, душу сина Максима, національні почуття сина Лавріна, здоров'я Марії, історію українців. Втручаючись у культуру, освіту, імперія виховувала собі яничарів. І якщо Корнія, а потім Демка посилали воювати з чужинцями, то Максима — з рідними. Всі мужицькі балачки закінчувалися висновком: своє роби — сій хліб. Та хитруючи з новою владою, мимоволі потрапляли до пастки. Прикладом можуть служити суперечки між Лавріном та майбутнім чоловіком Надії — Архипом: «Лаврін вів з Архипом завзяті бої за козаччину і за совєцьку владу. Обидва однаково вірили, лише у різні справи. Корній ні туди, ні сюди. У нього поле, а решта його не цікавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слід була та можна було працювати.

     Лаврін же домагався абсолютної самостійності України. Читав про козаків і твердо вірив, що як тільки буде Україна, одразу стане козаком.

     Нарешті Архип посватав Надію». Весілля випало на славу. Навіть у церкві обвінчалися, бо так веліла Марія. Незабаром з'явився Максим, добре випив і розпочав промову.

     «Почав з «релігії, що є «опіум народу», і перейшов на подружжя. «Соціалізм несе нам нове життя. Жінка більше не буде рабою чоловіка. З ким захоче, з тим буде спати. Вінчатися не потрібно. Все то забобони, видумані попами... Любва всяка і тому подобне не існує. Є тільки задоволення полових потреб...»,— запевняв непроханий гість.

     — Що він там торочить? — шепче дядько на вухо другому.

     Обуренню серед присутніх не було меж. Марія та Корній не можуть повірити, що це говорить їхній син.