Козак Петро Мамарига

Козак Петро Мамарига сидів у воді і дихав через очеретину.

Він сидів посередині озера, бо знав, що татари плавати не вміють і до нього не доберуться.

Була осінь, і по краях озеро вже замерзло.

Синенький льодок в заберегах татар не спинив, і татари поповзли по ньому до води.

— Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота,як в'юна! — говорили татари і місили

озеро вздовж і впоперек аж до того місця, де вода їм була по шию. Далі татари не йшли, бо боялись

втопитись.

Петро ж тим часом сидів у воді і дихав, і все теє татарське чув, що вони говорили про нього, і

думав:

«Говоріть мені, говоріть, а мені тут у воді тепло».

— Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобі скрутимо руки та продамо в

Туреччину на базарі, аби ти знав, як воювати з нами.

«От», — думав собі Петро. В небі сливіла туча, і горя не було.

«От, — думав собі Петро, — хто б це моїм товаришам-козакам та звістку подав, що я тут один у

воді з очеретиною в роті та дихаю через неї. Нема кому і звістки подати, хіба що, може, Гивор

доскаче?.. От шкода, такий добрячий тютюн пропадає, намокне тютюн, не буде чим і люльки набити

та цим тютюнцем закурити».

А татари? Татари поморились та позамерзали.

Намокло вилізли з озера, розвели вогнище й стали сушитися та обсихати, як наступила ніч, і

озеро стало замерзати на очах.