Гусенятко

ГУСЕНЯТКО

Оповідання

Гусенятко розплющило одне очко, потім друге, пискнуло і — народилося. Мама подивилась на

нього, вкрила його крилом і заплакала: вночі гуси мали відлітати. Її чоловік з табуном і старшими

дітьми зранку подався політати над полем і плавнями перед відльотом. Гуска лишалася на пізнім

своїм осіннім яйці. Вона ще мала надію, що з цього яєчка нікого не буде, — аж на і є, знайшлося: згорблене, вогке, сумне, з прилиплою шкаралупкою на дзьобику, гусенятко обсихало під маминим

крилом і не знало, що двоє його братів і четверо сестричок народилися ще у травні, весною, коли й

треба, а воно — восени, сьогодні, коли іній цвіте на зеленім лататті і давно вже не, чути голосу їхніх

найближчих сусідів-деркачів.

Гуска думала: що робити? Летіти з дітьми через три моря і так нелегко, а це, сьоме, сьогоднішнє, куди? Під крило його не візьмеш і на спину не покладеш — упаде. А тут на дзьобі уже

зима, заплава замерзне — що тоді? Зимувати з малим? А вітер, а сніг, а мороз та лід, а лисиці, тхори, куниці, кібчики, приблудні коти, собаки, а мисливці, а їсти що? Пропали...

І старій гусці вперше не захотілося жити. Вона вважала себе довголітньою, бо прожила вже три

літа і три зими. Тієї першої осені, коли вона молодою злетіла у перший свій вирій через три моря у

тепле, з очеретів піднялася така стрілянина, що тепер із свого покоління лишилася вона одна...

Спитати б кого старшого, що їй робити з оцим малим, так серед гусячого табуна не було жодного діда-

гусака або баби.

Гуси до дідівства не доживали. Та й чоловік її — молодий, на вирій молодший від неї...

Гуска підняла крило і глянула на свого мізинчика: гусенятко кисло кліпнуло на маму і заснуло.

— Горе мені з тобою та й годі...

Знизу, з заплави, покотило волохатими хвилями, білими комірцями обпінився при воді очерет, нагнувся сухо над гускою, довгим листям своїм прикрив її всю на гнізді, і доки він лежав під вітром, гуска скубнула з очерету його бляшаного листя, хотіла було скубнути ще раз, але очерет підвівся.